Розділ 21.

Марк виконав обіцянку, о шостій годині вечора в суботу, я побачила, як під мої вікна під’їхала чорна блискуча машина.

Я до цього часу повністю готова і вкотре оглянула себе у дзеркалі, запитуючи чи дійсно це той самий Соняшник.  

Розкішна сукня сидить ідеально, такі ж туфлі підкреслюють ноги. Але навіть не це бентежить…

На шиї та у вухах виблискували діаманти, які я у реальності бачила вперше. Блиск дорогоцінного каміння злякав і я спочатку хотіла навідріз відмовитися вдягати все це.

Невже у багатіїв такі примхи, що потрібно на собі носити цілий статок? Як мені звикнути до такого?

Сподіваюся, що ця вистава триватиме недовго і я повернуся до звичайного життя. Доведеться знову шукати роботу, чи може Роман прийме на ту ж посаду.

Начальник (точніше, вже колишній начальник) зателефонував і сказав, що все добре і він розуміє моє рішення. Разом з тим повідомив, що цінував мене і якщо надумаю повернутися, то він виявиться радий.

-  Хоча хто ж, після того, як дізнається про заможне життя, захоче повернутися до звичайного існування, - зауважив чоловік.

Знав би, з якою радістю, я готова це зробити.

Попрощавшись з колишнім босом, задумуюся.

Чому? Чому мені так ніяково? Не здатна позбавитися думки, що стала якоюсь шлюбною аферисткою.

І чому так хвилює, що Марка можуть позбавити спадку? Хіба це мої проблеми?

-  Треба було відмовитися вдруге, - кажу, сідаючи на старенький диван, - але ж ні. Він поліз з поцілунками, а ти розтанула, наче м’якотіла дурепа.

Говорячи так до себе, розумію, що вже не зумію відмовитися. Варто Марку глянути сріблястими очима і все…

Я пропала.

«Вітаю, Соняшнику. Ти закохалася і тепер не здатна контролювати ситуацію. Та хоч би полюбила того, хто здатен відповісти взаємністю. Марк все ясно сказав, принаймні натякнув пряміше нікуди».

Зітхнувши, хочу трошки посмуткувати, але не виходить.

Телефон, що лежить поруч, починає галасувати. Від чого навіть підскочила на місці, із зусиллям стримуючи різкі слова.

Не можна! Я тепер леді, треба звикати бути чемною та витриманою при будь-яких обставинах.

Вхопивши гаджет, бачу, що телефонує Марк. Хто ж іще? Прийнявши виклик, чую бадьорий голос:

-  Мала, виходь, - каже той весело, - чекаю під парадним, - поквапся, бо батько вже двічі питав, де там моя красуня забарилася.

Вітатися молодого мажора, схоже не вчили. Відказавши, що зараз буду, встаю, останній раз дивлюся у дзеркало.

Начебто все правильно, але яка різниця? Я не знаю, як правильно.

Не відаю, як поводитися у вищому колі. Можу старатися скільки завгодно, але, скоріше за все, допущу помилки.

Виходжу з будинку і бачу чорну машину, яка виблискує під променями сонця, що вже заходить.

Це та сама машина, в якій Марк підвіз на роботу тоді… пройшло не так багато часу, але стільки всього змінилося.

Хлопець виходить і у мене, здається, зараз дах зірве від величної постаті у чорному костюмі. На грудях блищить біла, наче сніг, сорочка, в якості прикраси – метелик.

Який же Марк красень. Де він взявся на мою голову? Нащо зустрілися?

Щоб він мною скористався, а потім вигнав до біса? Як романтичне!

«Заспокойся. Ти отримаєш гроші. Може, навіть, їх вистачить, щоб житло купити. Тоді перестанеш тинятися з однієї орендованої квартири на іншу».

Марк пильно роздивляється, і від його погляду стає ніяково. Стискаю мініатюрний клатч, щоб хоча б якось зайняти руки.

-  Люба, ти нівроку, - каже молодий чоловік, - справжня краля. Впевнений, що сподобаєшся моїм рідним. Навіть я готовий закохатися. Але не буду.

Не знаю, що відказати, тому просто сідаю у машину. Хлопець, помітивши, що супутниця не оцінила жарт, став серйозним.

Сівши за кермо, заводить двигун і ми їдемо.

«От і почалася пригода, - думаю я, дивлячись у вікно, - тільки б це мало хоча б трошки позитивний фінал. Принаймні, щоб не осоромилася на вечорі».

Деякий час їдемо мовчки, але потім Марк порушує тишу:

-  Соне, - говорить і голос продовжує звучати серйозно, - вдячний тобі за те, що погодилася підіграти, але є певні правила. До них треба бути готовими.

-  Розкажи про них зарані, - відказую, не дивлячись на співрозмовника.

-   В принципі, важливо дотримуватися тільки одного правила: не закохуватися.

Не стримавшись, повертаю голову до хлопця, але той узагалі не бентежиться, тільки злегка смикає плечами, наче те, що говорить, просте та очевидне.

- Серйозно, Софіє. Навіщо нам це треба? Ми граємо ролі перед моїми рідними, особливо перед дідусем. Почуття не потрібні, вони просто ні до чого. Ти не згодна?

-  Згодна… мабуть.

-  Якщо доведеться укласти шлюб, він буде фіктивним. У світі багатих та владних – це нормальне  явище. Всі, кого знаю, уклали такі шлюби і задоволені.