Розділ 18.

Коли руда краля відкрила двері, побачив як змінилося її обличчя, вкрите веснянками. Як не намагається вдавати байдужу, не виходить.

Чудово, все грає мені на руку.

Подарувати квіти стало вірним ходом. Більшість дівок готові стрибати від щастя, коли їм даруєш квітковий віник.

І це я ще не перейшов до дорогих подарунків.

Побачивши квартиру Софії, відчув роздратування. Убоге житло, простенькі меблі, дешевий чай. Чому ж дівчина так вперто не хоче підіграти, щоб покращити власне життя?

-  Софіє, - кажу, відпивши ковток чаю, - приїхав до тебе у справах.

Чай, на подив, виявився непоганим. Думав дешевка з пакетиків, а вийшло, смачний.

-  Я здогадалася, - говорить Софія сівши поруч, - тому слухаю.

На мить замовкаю, не знаючи як почати. Зі мною таке трапляється рідко. Зазвичай, коли хочу переконати у чомусь чергову дівчину, то знаю, про що говорити.

-  Хочу ще раз нагадати про нашу угоду, - кажу, - від якої ти відмовилася.

-  Що тут обговорювати? - нетерпляче перебиває дівчина, - я не стану нікого обманювати, тому не передумаю.

Доводиться зціпити зуби, щоб стримати емоції. Ну от реально, чому вона така вперта?

-  Софіє, вислухай, перш ніж відмовляти, - продовжую, - немає ніякого обману. Моя родина дуже хоче, щоб я одружився. Привів у дім наречену, яка б стала гідною партією для багатого хлопця.

-  Чому ти вибрав для цього мене?

Питання хоча і очікуване, ставить у глухий кут. Як зізнатися, що це випадковість, не більше?

-  Я просто відчув, що ти розумна та кмітлива дівчина, - починаю говорити навмання, - яка готова допомогти у скруті.

-  Та ти що? - голос рудої леді звучить десь з насмішкою, - що я матиму з цього?

-  Мене, - гмикнув я, - здається, що я вартий того, щоб…

-  Не цікавить,  - перебиває Соня, - задарма не здався.

Подібна зухвалість змушує зціпити зуби. Що, значить, не цікавлю?

Не стримавшись, вдаряю кулаком по столі, від чого чашка з чаєм перекидається і падає на підлогу. Через мить там вже лежать уламки того, що нещодавно було посудом.

-  Ти що!? - вигукнула Софія, - сказився? Забирайся геть, коли так.

-  Не вірю, що не сподобався тобі, - різко відказую, - кажеш, що не полюбляєш обманювати, а сама брешеш мені у вічі.

Софія мовчки піднімає залишки чашки і викидає їх у смітник. Помітивши вираз обличчя дівчини, не спиняюся.

-  Можеш сказати, чому так вперто відмовляєшся стати моєю нареченою? Не потрібні гроші? Чи я не гідний тебе?

-  Гроші усім потрібні, - погоджується дівчина, - відмовляю, тому що не вірю тобі, Марку. Все це несерйозно.

Злегка зітхаю, відчуваючи роздратування. Чому з усіх дівок, які б могли зіграти мою наречену попалася саме вона? Та, що не дозволяє с самого початку діяти за планом.

-  Навіть якщо так, Соне. Що поганого у тому, щоб підіграти одне одному? Вже сказав, що заплачу. Причому стільки, що зможеш назавжди покинути роботу і зайнятися улюбленою справою.

-  Ще залишуся із розбитим серцем, - тихо говорить дівчина, - після того, як використаєш мене.

-  Всі у світі використовують одне одного.

-  Мене це не цікавить.

Замовкаю на кілька секунд, тому що вже не знаю, як продовжити розмову. Потім нарешті, наважуюся сказати правду.

-  Соне, мене можуть позбавити спадку через твою впертість.

Софія обертається і вперше бачу у великих блакитних очах подив і співчуття.

-  Тобто? На яких підставах?

-  Увімкни голову. Я сказав, що маю дівчину, яку назвав своєю нареченою. Мій батько не пробачить, якщо передумаю. Дідусь засмутиться, а йому не можна переживати зайвий раз, вік не той. Якщо зараз відмовиш, то підставиш всіх, в першу чергу мене.

Софія знову сідає навпроти і пильно дивиться. Тепер в очах читається докір.

-  Але ж не я придумала історію…

-  Знаю, - перебиваю, - але зроблено те, що зроблено. Я б із задоволенням вибрав іншу дівчину, яка б не створювала проблем, але це неможливо. Ти дійсно сподобалася моєму батькові, вже не знаю, з яких причин.

Молода жінка хоче встати, але я хапаю за руку, утримуючи на місці.

-  Соне, ніхто не говорить про одруження. Розумію, що ми цього не хочемо. Даю слово, що придумаю щось таке, щоб розійшлися мирно ще до весілля. Але зробити це потрібно так, щоб не засмутити дідуся, не розізлити батька.

Я встаю, тримаючи її за обидві руки і тим самим змушуючи піднятися також.

-  Невже ти покинеш мене з такими проблемами? У той час, коли потрібна понад усе!

Сам не сподівався, що здатен так палко говорити. Здається, навіть сам повірив у те, що почула Софія.

Вираз її обличчя став здивованим, потім розгубленим. Вже немає тієї зухвалості, яка дратувала кілька хвилин тому.