Глава 3

Андрій сказав це так спокійно, ніби щойно погодився на звичайну зміну часу в бронюванні столика, хоча Алла прекрасно розуміла, що для нього ці додаткові гроші були дрібницею порівняно з тим, що він намагався отримати в результаті їхньої домовленості.

Вона повільно поклала телефон на стіл і кілька секунд дивилася на чоловіка навпроти, який ще зовсім недавно був для неї випадковим незнайомцем, а тепер пропонував їй п'ятнадцять тисяч доларів за місяць фіктивного шлюбу, і найбільш переконливим аргументом на його користь залишалася зовсім не сама сума, а трикімнатна квартира, яку вона давно уявляла своєю.

— Ви завжди так легко приймаєте настільки серйозні рішення? — несподівано запитав Андрій, уважно спостерігаючи за нею.

Алла підняла на нього очі й усміхнулася.

— Ні, тільки тоді, коли за них платять п'ятнадцять тисяч доларів.

Він тихо засміявся, і вперше за весь вечір його обличчя втратило ту холодну стриманість, яка від самого початку привертала її увагу.

— Ви цікава.

— А ви дуже швидко робите висновки.

— Можливо, тому що ви теж дуже швидко погодилися стати моєю дружиною.

Алла вже відкрила рот, щоб відповісти, але саме в цю мить до їхнього столика підійшов офіціант, поставив перед ними замовлені напої й поцікавився, чи готові вони обрати страви, тому розмова на кілька хвилин змінилася звичайними ввічливими фразами, хоча кожен із них чудово розумів, що за цим вечором стоїть домовленість, якої ще годину тому не існувало навіть у їхніх думках.

Коли офіціант відійшов, Алла знову взяла телефон і поглянула на екран, де все ще залишалося повідомлення справжнього клієнта.

— Мені потрібно йому відмовити, але якщо я просто напишу, що більше не прийду, це виглядатиме непрофесійно.

— Скільки ви повинні були отримати за цю зустріч?

— Шістсот доларів.

Андрій навіть не змінив виразу обличчя.

— Я компенсую.

Алла повільно підняла брови.

— Ви навіть не запитали, скільки це коштуватиме.

— Я вже почув суму.

— І вас це зовсім не бентежить?

— Алло, я щойно запропонував вам п'ятнадцять тисяч доларів за те, щоб ви стали моєю дружиною на місяць, тому, думаю, шістсот доларів не зможуть зіпсувати мені вечір.

Вона лише похитала головою, після чого швидко набрала повідомлення клієнтові, пояснила, що через непередбачені обставини не зможе провести зустріч, і поклала телефон екраном донизу.

— Готово.

— Тепер ви офіційно моя майбутня дружина.

— Не поспішайте з висновками, — відповіла Алла, беручи келих. — Поки що я лише людина, яка погодилася на ваші умови.

— Саме так зазвичай і починаються складні угоди.

— А я думала, ви просто хочете отримати спадок.

— Я саме цього й хочу.

— Тоді чому складається враження, що ви отримуєте від цієї ситуації більше задоволення, ніж повинні?

Андрій ледь усміхнувся.

— Можливо, тому що ви зовсім не така, якою я вас уявляв.

— Ви мене взагалі не уявляли, ми познайомилися менше години тому.

— Саме це й цікаво.

Алла відставила келих і змінила тон на діловий.

— Нам потрібно обговорити ще кілька речей, і я не хочу, щоб потім з'ясувалося, що ви щось приховали.

— Звичайно.

— Наприклад, ваша бабуся.

Андрій відкинувся на спинку крісла й кілька секунд дивився на неї, перш ніж відповісти.

— Вона дуже розумна жінка, і саме тому я не можу просто привести до неї будь-яку дівчину й сказати, що закохався, тому що вона одразу почне ставити запитання, багато запитань, і якщо відчує хоча б найменшу фальш, угода буде скасована.

— Тоді вам дуже пощастило, що я професійно займаюся фальшивими стосунками.

— Я вже зрозумів.

— Вона має побачити нас разом?

— Не просто побачити, вона має повірити, що ви дійсно мене кохаєте.

Алла трохи нахилилася вперед.

— А ви зможете переконливо зіграти закоханого чоловіка?

На його обличчі з'явилася та сама ледь помітна усмішка, яка вже починала її дратувати.

— Думаю, це буде не найскладнішою частиною нашої угоди.

— Чому?

— Тому що набагато складніше буде переконати вас.

— Не спокушайтеся, Андрію, я працюю професійно.

— Я теж.

Вони ще кілька секунд дивилися одне на одного, після чого Алла першою відвела погляд і взяла меню, ніби саме воно раптом стало найцікавішою річчю на столі.

За вікном місто повільно занурювалося в ніч, тисячі вогнів відбивалися у склі, а в ресторані ставало дедалі тихіше, хоча навколо все ще лунала приглушена музика, дзвеніли келихи й час від часу чувся сміх гостей, які навіть не здогадувалися, що за одним зі столиків просто зараз укладається угода, здатна змінити життя двох людей.

Алла повернулася до розмови лише тоді, коли зрозуміла, що їй потрібно знати головне.

— Коли ми одружуємося?

— Через п'ять днів.

Вона подивилася на нього поверх келиха.

— Через п'ять днів?

— Я ж попереджав, що часу мало.

— Ви називаєте це мало? Ви щойно запропонували мені вийти за вас заміж, а тепер говорите, що весілля через п'ять днів.

— Це не зовсім весілля.

— Для мене це все одно буде шлюб.

— Тоді доведеться провести його так, щоб ніхто не запідозрив підробки.

Алла поставила келих на стіл і схрестила руки на грудях.

— І де я маю жити ці п'ять днів?

— У себе вдома.

— А після цього?

— У мене.

Вона кілька секунд мовчала, а потім уточнила:

— Добре, я це вже зрозуміла, але ви справді вважаєте що ми вмістилось в одній спальні, адже ви будете спати на матраці на підлозі.

— Ох, як цікаво!

— Не захоплюйтеся, я просто знаю ціну своїй мрії.

— Тоді, мабуть, нам варто домовитися ще про одну річ.

— Про яку?

Андрій нахилився трохи ближче, поклавши руку на край столу.

— Ви повинні знати, що моя бабуся вже знає що в мене є дівчина.

— Що саме вона знає?

— Я сказав їй, що зустрів жінку, з якою хочу одружитися.

— Але ви мене навіть не знали.