Розділ 30

Вони зависли на тросі метрів за два від землі, але Костя не розмикав рук і не припиняв поцілунку. І Оля не чинила опір, надто приємно було цілуватися з Аверіним. Навіть Ямпольський, який стояв унизу і дивився кудись убік, склавши руки на грудях, її не бентежив.

І ще вона розуміла, що то ненадовго. Він знову полетить, а вона залишиться, бо… Бо нічого не змінилося. Він уже цілував її так, неодноразово, і не тільки цілував…

— Олю, Олечко… — Костя не прошепотів, продихав у губи. І поцілував. — Поїхали зі мною!

— Куди, в Сомалі? — як би їй не хотілося відсторонятись, вона таки відсторонилася.

— Ні, до Іспанії, на мою віллу.

— І що я там буду робити?

— Жити. Зі мною. Коли я не відлучаюся у справах, — він усе ж уточнив, і Оля зітхнула.

— Як довго це триватиме, Костю? Поки тобі не набридне?

— Ми це обговоримо та пропишемо…

— Все, — вона потяглася до карабіна, що з'єднував їх, — вибач, мені пора.

— Чому ти така вперта? — вдарив він руками по тросу, на якому вони висіли.

— Гей, Джеку Горобцю, відпусти дівчину, — почулося знизу, — бачиш, як швидко ти їй набрид! Оленько, повернися до мене!

Вона подивилася вниз. Ямпольський стояв, приготувавши руки, і мружився в посмішці.

— Тримай мене, Арсене! — Оля смикнула засувку карабіна, але сили явно не вистачало.

— Відійди, я сам її зловлю, — прошипів Аверін. Карабін клацнув, і Ольга полетіла вниз.

Мить — і її спіймали сильні руки Ямпольського. Він навіть не похитнувся, просто спіймав та поставив на землю. Зате її захитало, довелося схопитися за потужні плечі, щоб світ перестав обертатися довкола шаленим калейдоскопом. Ямпольський дбайливо поправив їй хвіст і пригладив волосся.

— Ну що, крихітко, йти зможеш?

— Припиняй її так називати, — Аверін, що приземлився поруч навпочіпки, підвівся, обтрушуючи джинси. — Яка вона тобі крихітка?

Ямпольський хмикнув, простяг Олі лікоть, і вона вдячно вчепилася в нього, намагаючись не зустрічатися очима з Аверіним. якраз з'явився привід озирнутися на всі боки.

«Мда… Схоже, з ущелиною я погарячкувала…»

Зараз «ущелина» виглядала не такою жахливою, як їй здалося зверху. Більше схоже на глибокий яр, якщо зовсім чесно. І річка не така швидкоплинна. І вежа не така висока...

Вони вибралися порівняно швидко, і коли попереду з'явився виток гірського «серпантину», їй навіть стало незручно за свої страхи.

Аверін не втомлювався підганяти і квапити.

— Швидше, за півгодини ми маємо бути в аеропорту. Воруши ногами, Ротшильде, що ти плетешся в хвості?

— Я не плетуся, а прикриваю Олю, — заперечив Ямпольський. — А ти краще думай, як пронесеш діамант через митний контроль.

— Якщо ви можете знайти шлях без жодних перешкод, він, мабуть, нікуди не веде*, — з деяким викликом промовив Аверін.

— Че Геваро, ти? — захоплено скинув голову Ямпільський. Аверін скривився.

— Начитаний.

— Ні, просто поважаю команданте. У мене над столом плакат висів із ним. «Щоб досягти багато чого, ви повинні втратити все!»*

— А в мене над ліжком! «Будьте реалістами — вимагайте неможливого»!

— Там, де він у береті?

— Ага! Він там крутий! Довго висів, я вже коли студентом був, змінив на той, де він із сигарою… До речі, ти куриш сигари?

— Буває…

Ольга зрозуміла, що, якщо вона не втрутиться, чоловіки прямо тут сядуть на траву і продовжать свою неспішну розмову.

— Хлопчики, давайте поговоримо в літаку, га?

Відповіддю були два дружні палаючі погляди, які цілком зійшли б за перехресний вогонь.

— Вона просто не знає, хто такий команданте, — спробував заступитися за неї Ямпольський.

— Чого це не знаю? — обурилася Ольга. — Все я знаю, я навіть пісню знаю, мій тато співав, коли до нього приходили друзі. «El Pueblo Unido Jamas Sera Vencido …»**

Чоловіки перезирнулися, зітхнули і докірливо глянули на Ольгу.

— Ти ж лікар! — суворо мовив Аверін. — Як не можна знати команданті?

— Це пісня чилійських революціонерів, Оленько, — пояснив Ямпольський, — а Че Гевара був кубинським революціонером та лікарем.

— Не люблю революціонерів, — буркнула Ольга. Чоловіки навіть зупинились.

— Як це? — ошелешено витріщився на неї Ямпільський і його погляд зразу ж змінився зі здивованого на підозрілий. — А ти за кого?

— Я? — хоробро перепитала вона. — Я за соціальну рівність і проти несправедливого розподілу благ!

— І за справедливий розподіл злиднів? — запитально підняв Ямпільську брову.

— Черчіль не завжди мав рацію, — встигла відповісти Оля й подріботіла далі, підхоплена Аверіним, до захованого поза розлогим кущем позашляховика.