Розділ 28

Не було видно нічого від слова «зовсім». Ямпольський йшов попереду, за ним бігла Оля, тримаючи його за зап'ястя обома руками. Ззаду дихав у потилицю Аверін. Відразу в голові спливла вся прочитана класика про таємничі замки та занедбані будинки.

— Слухайте,— зашепотіла вона, — а що, як Давид уночі випускає побродити по замку якихось хижаків? Тому нас і замкнули, щоби життя врятувати.

І як на підтвердження її слів прямо перед ними блиснули величезні хижі очі і зависли в темряві, блискаючи, як садові ліхтарі.

Оля верескнула, подалася назад і відразу опинилася притиснута спиною до Аверіна. Але зараз вона від страху ладна була йому на спину влізти.

— Ось! — вона тицьнула в бік звіра. — Я ж казала, хижак!

— Ага, — Ямпольський помацав у темряві, і очі зникли, — він самий. Небезпечний і дуже злий. У мене вдома теж є такий.

З цими словами він викинув хижака в коридор, що відкрився зліва. Хижак сердито нявкнув і зник. Оля виявила, що досі притиснута до тіла Аверіна, насилу відірвала від своїх стегон його руки і пересунулася ближче до Ямпольського.

Незабаром вони опинилися біля вежі, де Данилевський тримав свою колекцію. Аверін ненадовго зник, а коли повернувся, сів біля дверей у сховище і дістав свій лептоп. Вимкнув сигналізацію, як вона здогадалася. Їм із Ямпольським залишалося лише мовчки спостерігати, як він вдивляється у ламані лінії та хвилі на екрані.

Це зайняло зовсім небагато часу. Двері відчинилися, і вони опинилися у вже знайомому приміщенні. Аверін попрямував до сейфа і тепер там сів зі своїм лептопом.

— Послухайте, адже ми поводимося як елементарні зломщики, — нарешті не витримала Оля. Ямпільський з Аверіним і не подумали зніяковіти. — Втерлися в довіру до людини, а самі збираємось її пограбувати.

— По-перше, я намагався з ним домовитися, — заговорив Костя, не зводячи очей з екрану і натискаючи на клавіші на дверях сейфа, — під виглядом покупця діаманта. Потім вийшов із пропозицією як організатор аукціонів. І якби він погодився, то ми з доном Корлеоне звели б його із саудитами. Але Дава вперся і від усього відмовився.

— Розумієш, Оленько, в чому річ, — втрутився Ямпольський, лише хмикнувши на «дона Корлеоне» — зазвичай, раритети крадуть, щоб вимагати викуп у власників. Легально продати крадене неможливо. І, як влучно висловився наш дон Румата**, колекціонери-соціопати, які наодинці насолоджуються вкраденим скарбом — рідкість. Серед справжніх колекціонерів купівля нелегальних цінностей вважається поганим тоном. А ми не маємо наміру продавати діамант, ми лише повернемо його справжньому власнику. Цитуючи класиків, не бачу, чому двом шляхетним донам не відновити історичну справедливість, коли їм цього хочеться.

Аверін кинув на нього смішливий погляд, на губах майнула усмішка. Майнула і зникла.

— Шляхетні дони! — буркнула Оля. — Просто вмерти, не встати.

Але Ямпольський у чомусь мав рацію, саудівського принца обікрали нахабно й цинічно, і Давид не міг цього не знати. Ні сам Данилевський, ні його батько, тож Оля замовкла.

Злом сейфу зайняв трохи більше часу, але коли дверцята відчинилися, вони з Ямпільським щиро зааплодували.

— Молодець, Ескобар***, — схвально хмикнув Ямпольський, — вразив таки вразив!

Аверін швидко оглянув вміст сейфа, вийняв звідти невелику скриньку і спробував її відкрити, але та не піддалася.

— Йдемо, — сказав йому Ямпольський, — забирай із собою, потім розкриємо. Скринька з секретом.

Зачинили сейф та двері в сховище, і Аверін з Ямпільським повели Олю довгими коридорами, рухаючись у темряві плавно і стрімко, а головне, у правильному напрямку. Без них вона тикалася б, як сліпе кошеня.

— У вас що, замість очей, прилади нічного бачення? — забубнила Оля, але чоловіки хіба що не несли її під лікті, то йти було легко. І коли наприкінці чергового коридору її огорнуло тепле повітря, Оля зрозуміла, що вони вийшли із замку. Тільки на найдальшу вежу. І найвищу.

Від вежі йшов довгий міст, який виходив просто на дорожній серпантин, що оперізував гору. Міст складався з двох частин, нерухомої та підйомної, і зараз рухома частина була піднята.

— Як ми потрапимо на той бік? — засмутилася Ольга, але відповіді не отримала. Натомість Аверін з Ямпільським звернули в невелику будову біля мосту — вона вже говорила, що для деяких таке поняття як «закрите на замок» не існує в принципі?

Оля обережно ступила на міст, міцно взялася за перила і зазирнула вниз. Під нею тяглася справжня ущелина, дном якої текла справжня гірська річка. Глянула і відсахнулася — це не її випадок. Навіть коли чоловіки опустять міст, вона рухатиметься ним із заплющеними очима.

Чоловіки повернулися, тягнучи за собою кожен по оберемку мотузок і ременів із кріпленнями. І коли Оля зрозуміла, що це таке, відступила на крок, відчайдушно мотаючи головою. Від цього її «ні» прозвучало якось особливо рішуче та твердо.

*Дон Віто Корлеоне — головний герой роману Маріо Пьюзо «Хрещений батько», 1969р.

**Дон Румата Есторський — головний герой роману Аркадія та Бориса Стругацьких «Важко бути богом», 1964р.

***Пабло Ескобар — колумбійський наркобарон