Розділ 26

«І як у тебе виходить повертати так, аби все відбувалося по-твоєму?» — подумки питала Оля, блукаючи парком, що розкинувся навколо замку.

Давид їхав поруч у своєму інвалідному кріслі, яке більше нагадувало космічний апарат, хіба що скафандра не вистачало.

Він розповідав про те, як його предкам дістався замок, а вона думала про Аверіна. Давид кілька разів намагався вивести розмову на медичну тематику, і Оля давно здогадалася, про що він хоче поговорити.

Як би вона не відмовлялася, Аверін напевно набрехав Данилевському про те, який чарівний лікар-хірург Ольга Михайлівна Кетлер. І їй, щоб виграти час, треба не розповідати байки, а зображати з себе велике медичне світило.

— Відколи я прикутий до цього крісла, мої можливості дещо обмежені, — тим часом закінчив Данилевський, і Ольга повернулася в реал.

— Як це сталося, Давиде?

Її співрозмовник звузив очі, і його обличчя миттєво змінилося. З доброзичливого і безтурботного стало злим і хижим, він ніби скам'янів. Але тільки на мить, потім риси обличчя розслабилися, і тільки руки, що стискали підлокітники, ледь помітно тремтіли.

— Я захоплююсь банджі-джампінгом, у мене обірвався трос. Ви знаєте, що таке банджі-джампінг, Оленько?

— Звичайно. Костянтин Маркович великий шанувальник цього виду… ммм… екстриму, — забарилася вона, підбираючи відповідне слово.

— Ви сюди приїхали з Ямпольським, Олю, — чіпкий погляд вп'явся в обличчя, — а Аверіна згадуєте вже вп'яте за останні, — він швидко глянув на годинник, — сорок хвилин.

Ольга подумки вилаяла себе за безтурботність. То ж так, дідусь Фрейд, коли описував явища парапраксису*, безумовно мав на увазі Олю з її невгамовними думками про Аверіна.

— Ми дружимо, — дивлячись на Давида чесними очима, безсоромно збрехала вона.

— Утрьох?

— Так.

— І давно?

— Ще зі школи. Ми разом навчалися.

— Скільки вам років, Олю? — у його голосі явно почувся смішок, але відступати було пізно.

— Тридцять. Майже…

Давид виразно глипнув з-під зведених на переніссі брів, і вона хоробро витримала погляд.

— Як же ви могли разом навчатися в школі, якщо вони щонайменше років на п'ятнадцять старші за вас?

Оля зашарілася. І смикнув же чорт за язик...

— Костя на дванадцять, — виправила вона і в останній момент знайшлася. — То була інша школа. Верхової їзди, — сказала і видихнула.

«Або життя…»

— Коні? — хмикнув Давид, і Оля щиро понадіялася, що це він не про її щирих друзів. — І ви встигли так зблизитись?

— Звичайно, я їх просто обожнюю. Обох, — поспішно додала.

— Значить, — пожвавішав Давид, — вони не ваша пара? Жоден? Вони вам обоє лише друзі?

— Що ви, звичайно, так!

«Ну все. Аверін мене вб'є. Чи Ямпольський?..»

Вона зовсім впала духом, а Давид, навпаки, з ще більшим натхненням почав водити її навколо замку.

Коли настав час повертатися, вони зупинилися на пологому схилі, вкритому травою, і в Ольги захопило дух від краси, що простягалася внизу. Несподівано Давид узяв її за руку.

— Олю, — зробив глибокий вдих і продовжив, — Оленько! Я вражений вашою красою та вашою невимушеністю. Мені давно не було так просто і легко, у вашій присутності хочеться жити. Скажіть, — він подався вперед, — я можу сподіватися, що ви станете моєю гостею без ваших… кхм… друзів?

— Ви хочете, щоб я приїхала до вас? — щиро здивувалася Оля. — Одна? Але це неможливо, Давиде, ми малознайомі, і взагалі…

— А ви покличте Голубих. Скажіть, я запрошую.

Вони обоє замовкли на кілька секунд, дивлячись один на одного. Першим не витримав і зайшовся від сміху Данилевський, потім розсміялася Ольга.

— Я б на місці Антона змінив прізвище, щойно мені виповнилося вісімнадцять, — крізь сльози промовив Давид.

— Я змінила ім'я, — зізналася Оля, — батьки назвали мене Ольгертою.

— Ольгерта… — Давид ніби скуштував ім'я на смак, і його очі схвально блиснули. — А мені подобається. Вам личить.

— Як на мене, надто химерно. І старомодно, — відмахнулась вона.

— Зате одразу хочеться подарувати вам замок, — раптом сказав Данилевський, і Оля відчула себе дуже ніяково.

— Цей? — Вирішила для різноманітності пококетувати.

— Можна й цей, — серйозно кивнув Давид і додав: — Для початку…

Що ж… Не вмієш, не берись…

«Тобі давно час навчитися приймати компліменти», — сказала підсвідомість голосом Ямпольського, але Оля шикнула на неї і прогнала назад у кут.

— Давайте спершу в нього повернемося, — зітхнула і першою звернула до замку.

*Парапраксис — Будь-яка незначна описка, застереження або помилка. Згідно з Фрейдом, це результат дії несвідомих бажань чи конфліктів.