Розділ 23

Вечеряли в напівкруглій їдальні, оформленій у тому ж змішаному стилі старовини та хай-теку. Господар замку поводився привітно і чемно. При цьому він періодично кидав оцінюючі погляди то на Олю, то на Ямпольського, ніби прикидав, у якому вони статусі.

— Як новий власник, ви зобов'язані будете провести реставраційні роботи, а залучати до реставрації можна лише архітекторів та будівельні компанії, які мають ліцензії на такий вид робіт. І самі роботи проводити у суворій відповідності до історичної документації, — Давид ділився з Ямпільськими тонкощами та особливостями придбання замків. — Єдине, в чому ви зможете відчути себе господарем, це коли облаштовуватиметеся зсередини. Але все залежить від історичної цінності замку. Якщо трапиться особливо рідкісний екземпляр, то інтер'єр має бути без найменшого натяку на цивілізацію. Забудьте про кондиціонери та телевізори, тільки лицарські обладунки та портрети предків.

— Як це без кондиціонерів? — Здивувалася Оля. Усі троє чоловіків зміряли її поблажливими поглядами, ніби вона на горщик попросилася, а не запитала.

— Цивілізовані країни дорожать своєю спадщиною, Оленько, — м'яко сказав Ямпольський, беручи її за руку, і Ольга подумала, що він надто вжився в образ нареченого.

Аверін роздратовано встромив вилку в стейк. Ну, хоч не в Ямпольського.

— Тобто, купи за свої гроші, вклади стільки ж у реставрацію, а тобі ще й диктуватимуть, у який колір фарбуватимуть стіни? — продовжила вона обурюватися, думаючи, чи краще одразу забрати руку, чи варто все ж почекати.

— І стіни, і меблі, — підтвердив Ямпольський, дивлячись на неї з ідіотською усмішкою. Це починало виводити з себе.

— А які замки цінуються вище? — подав голос Аверін. Ямпольський навіть обернувся на нього, не приховуючи подиву.

— Звичайно, що старший замок, то вища ціна, — відповів Давид. — Якщо замок має свою історію, то й коштує він, відповідно дорожче. Тут бажано розуміти, чи готові ви до юрб туристів, які товчуться на вашій території. Але найходовіші — це замки з привидами.

— Серйозно? — вигукнула Оля, непомітно забираючи руку у Ямпольського. — Хіба люди зараз вірять у привиди?

— В одній тільки Англії таких замків більше десятка, прекрасна Ольга, — усміхнувся їй Данилевський і почав перераховувати: — Замок Повіс в Уельсі, садиба Хагенден, замок Гібсайдхол, Данстерський замок. У тому ж Бліклінгхоллі, наприклад, привиди на будь-який смак. І дружина Генріха восьмого, і лицарі-дуелянти.

— Ви в них теж вірите, Давиде? — недовірливо спитала вона.

Данилевський глянув дивним поглядом із поволокою. «Наречений» та Аверін стурбовано перезирнулися.

— Вірю чи ні, але відсотків на десять це вартість підвищує. Якщо я зберуся продавати замок, обов'язково розживуся привидом, — засміявся Давид.

Аверін з Ямпільським кисло скривилися на кшталт посмішки.

— Але ж на цьому можна непогано заробити, так? Відкрити готель чи нічний клуб, — згадала Оля мультфільм «Монстри на канікулах», які нещодавно дивилася із плем'яшками.

— Ні, — похитав головою Давид, — у Європі здебільшого заборонено змінювати призначення історичних замків, хіба що в Іспанії. Та й те, якщо це не муніципальна власність.

— В Іспанії? — пожвавішав Аверін. — Я там живу здебільшого.

— Хочете купити замок, Костянтине Марковичу? — обернувся до нього Ямпольський. — Як же ви літатимете там на гелікоптері? Адже ви чули, ніякої цивілізації, доведеться з гелікоптера пересісти у візок.

— Знаєте, я непогано почуваюся верхи, Арсене Павловичу, — в тон йому відповів Аверін.

— До речі, перепродати замок можна тільки, якщо ви його власник не менше ста років, — здавалося, Данилевський із задоволенням спостерігає за їхньою суперечкою. — Тож налаштовуйтесь на володіння замком довічно.

***

Її так втомив цей день, що до спальні вона ввалилася зовсім без сил. Чоловіки щось пили — чи то коньяк, чи то віскі, і довго обговорювали рукописи та письмена. А Оля мусолила один келих шампанського та мужньо боролася зі сном.

Але тільки-но зібралася в душ, як пролунав вимогливий стукіт у вікно. Підійшла ближче і мало не зомліла, побачивши за вікном Ямпольського.

— Вам жити набридло, Арсене Павловичу? — зашипіла, розорюючи раму і впускаючи несподіваного гостя. — А якби ви впали і скрутили собі шию? Бажаєте дитину залишити сиротою?

— Чого мені падати? — знизав плечима той. — З вестибулярним апаратом у мене повний лад, і на силу я теж не скаржусь.

За вікном почувся стукіт, тихий мат, і у віконному отворі з'явилася голова Аверіна.

— Олю, ти перевіряла двері? — але побачив Ямпольського і одразу став схожим на грозову хмару. — І ти тут як тут!

— Лізь уже швидше, Людина-Павук, — скривився Ямпольський, — я так зрозумів, що тебе теж замкнули зовні. Тож нам все одно довелося б знайти спосіб зустрітися.

— Але ж не в Ольги у спальні!

— Вважаєш за краще мою?

— Боже борони!

— Я теж так думаю!

— Досить! — гаркнула Оля, стаючи між ними. — Як це замкнули?