Розділ 20

— Тому я впевнений, що камінь досі в нього, — закінчив Аверін і сів у крісло, на яке Оля не могла дивитися без зрадливого тремтіння.

Підступний Аверін, напевно, на це розраховував і час від часу кидав на неї допитливі погляди. Вони засідали у його вітальні, і Оля мужньо відганяла спогади, які налетіли на неї, як бджоли на мед, варто було переступити поріг аверинського будинку.

— Згоден, — задоволено кивнув Ямпольський.

Йшлося про якогось явно відомого обома чоловіками колекціонера-палеографа*. Він вивчав стародавні рукописи і до того ж колекціонував коштовне каміння. Звичайно, Олі ім'я Давида Данилевського ні про що не говорило — де вона, і де рукописи! Тим паче коштовне каміння. Але її партнери-спільники вважали інакше.

Нещасний випадок посадив Данилевського в інвалідне крісло, і тепер Аверін пропонував заявитись до нього в замок для медичної консультації. Головна роль відводилася Ользі, проти чого вона рішуче повстала. Вона хірург, а не травматолог.

— Не можете позбутися пристрасті до лицедійства, Костянтине Марковичу? — єхидно мовила вона. — То продайте йому свій еліксир молодості. Сподіваюся, у вас зберігся рецепт тої бурди?

— Еліксир молодості? — здивувався Ямпільський.

— У переносному розумінні, — пробурмотів Аверін і вже впевненіше глянув на Олю. — Я лише використовую працюючі методики. Данилевський одержимий бажанням розпрощатися з інвалідним кріслом, він як мінімум зацікавиться новою технікою лікування.

— То чому б вам не зіграти роль цілителя? Будь-яке перетворення для вас нікчемна справа!

— Давид може мене знати, — стояв на своєму Костя, — а Арсена Павловича він упізнає зльоту.

Ямпольський сидів з таким виглядом, ніби то його обличчя, а не портрет Бенджаміна Франкліна прикрашає стодоларову купюру з тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року.

— А який там діагноз? — Запитала Ольга.

Аверін напружився, навіщось подивився на Ямпольського і дістав телефон. Додзвонився до одного зі своїх помічників та передав телефон Олі.

— Є на чому записати? — озирнулася вона на всі боки. Але навколо була та сама вітальня, і Оля полізла в сумку.

Там знайшлися і ручка, і навіть старий чек, на якому вона під диктовку володаря приємного молодого голосу, що лунав із трубки, записала цілий міні-епікриз, а не діагноз. Потім задумливо вдивилась у записи і почала гризти ручку.

— Можна мені подивитись? — спитав Аверін, простягаючи руку. Оля передала йому записку.

— Що там? — Ямпольський з деяким жалем попрощався з образом Бенджаміна Франкліна. Костя морщив лоба і мало не пальцем водив по написаному.

— Написано нерозбірливо, — поскаржився він Ямпольському.

Той обігнув стіл, і вони разом втупилися в записку. Ямпольський примружився і беззвучно заворушив губами.

— Вона ж лікар, — примирливо сказав він Аверіну, і чоловіки знову вдивилися в Олині каракулі. Оля з гідністю зберігала мовчання. Так, почерк у неї жахливий, але він такий зі школи, а не тому, що вона лікар…

— Увесь час забуваю, — промимрив Костя, продовжуючи морщити лоба.

Ямпільський здався першим.

— Олечко, ти сама нам скажи, там все безнадійно? — підійшов він у явних роздумах, взяти її за руку або поки не дражнити Аверіна.

— Ох ні хрена собі! — почули вони здавлене і обернулися.

Аверін перевернув записку та розглядав чек. Вперше за свої тридцять років Оля зрозуміла, що означає вираз «очі лізуть на лоба». Костя підняв голову і втупив у неї вражений погляд. А потім перевів такий самий погляд на Ямпольського. Арсен з Олею здивовано перезирнулися. Костя відкрив і закрив рота, і вона зрозуміла, що той втратив мову.

— Що там таке? — нетерпляче поцікавився Ямпольський і взяв з завмерлих пальців Аверіна чек. А потім полізли на лоб очі і в нього.

— Олю! Навіщо тобі стільки презервативів?

— Теж не знаєш, так? — вмить оживший Аверін проковтнув і витер спітніле чоло.

— Марафон! — здогадався Ямпільський і скептично глянув на Олю. Костя закашлявся, Ямпольський дбайливо постукав по спині.

— Марафон? — як в тумані повторив Аверін. — Скажи одразу, кастинг...

— Ти в мене все відібрав, — спробувала сказати на свій захист Оля, — і я подумала... Там же мер...

— А що мер? — не зрозумів Ямпольський. — Та він мені дякувати повинен, я йому таке шоу організував!

— Я чула, він був розлючений.

— Меру забракло презервативів? — не переставав вигинати брови Аверін.

Ямпольський обвів їх обох незрозумілим поглядом, а потім гаряче розтер лоба.

— Бісове лайно... Ні, Костянтине Марковичу, ви всі не так зрозуміли.

— Куди мені! — промовив шокований Аверін. — Вісімсот сімдесят одна штука!

— Це благодійність! — Зробила вона останню спробу донести правду.

— Це розпуста, Олю!

— П'ятеро дітей від різних баб, ось де розпуста!