Розділ 6

— Ольчику, привіт, — голос подружки звучав безтурботно і діяв на Ольгу заспокійливо. Може, вона даремно себе накрутила?

— Ленчику, можна я заскочу на п'ять хвилин? Маєш багато пацієнтів?

— Ти не захворіла, Олько? Щось у тебе з голосом не те, хрипиш. Горло не болить?

— Ну, Ленчику, навіть якщо й болить, то в тебе я його лікувати точно не буду!

Вони обидві посміялися, бо Олена працювала лікарем-ендоскопістом у гастроентерологічному відділенні приватної клініки.

— Приїзди, зараз нікого немає.

З Оленкою вони разом навчалися на першому курсі, а потім розділилися за фахом. Олена довго працювала в державній лікарні, але зрештою здулася і пішла за її висловом «здаватися в рабство».

Рабство непогано оплачувалося, тож до скарг подружки Ольга ставилася філософськи. Але зараз їй потрібна була не сама Олена, а її чоловік Віктор, котрий працював в обласній прокуратурі помічником прокурора. До Волошина вона зі зрозумілих причин звернутися не могла — той не відчепиться, доки не витрусить з неї правду.

А правда полягала в тому, що вона вже голову собі зламала, але так і не вигадала, навіщо знадобилася на ніч дивлячись олігарху та мільярдеру Ямпольському. І не просто знадобилася, її спеціально чекали біля лікарні, якщо вірити Олексію.

Пораненого хлопця підстрелили на якихось їхніх бандитських розборках, до бабці не ходи. Але те, що його побоялися везти до клініки, що злякалися поліції — вигадки для дурнів. Тут кинь клич, охочі пішки за місто підуть, якщо їм стільки заплатять, скільки Олі Ямпольський відвалив. І чому раптом вона — загадкова загадка…

Операція нескладна, поранення легке, крововтрата незначна. Та тут би й студент впорався за прибавку до стипендії. Коли Оля приборкала хвилювання, руки самі всі згадали, а Ямпольський як асистент виявився на висоті.

Він особисто провів її до машини і вручив товстий конверт із купюрами. Ольга навіть не думала відмовлятися, взяла відразу. Навіть подякувати хотіла, аж тут згадала, що сумку залишила в особняку.

Від будинку вже біг молодий охоронець, його зачесане назад волосся гарно майоріло на вітру. Оля навіть залюбувалася б, якби не побачила у нього в руках злощасний пакет із презервативами. Сумку хлопець завбачливо затиснув під пахвою. Оля згадала відірвану ручку і з досадою закусила губу.

Якщо він зараз послизнеться і прокляті презервативи знову розсипляться біля ніг Ямпольського, вона просто серед ночі відвезе їх Славському. Нехай сам їх роздає кому схоче, хоч сусідам.

— Ольго Михайлівно, — охоронець простяг їй пакет і сумку, — ось, візьміть.

— Дякую, — сказала вона, забираючи однією рукою сумку, а іншою — презервативи. Почала гарячково запихати в сумку конверт, звільняючи місце для пакета, аж раптом міцна рука взяла її за лікоть.

— Ольго Михайлівно, а давайте сюди ваш інвентар. У неділю залишайтеся вдома та відпочивайте, ви хірург, а не аніматор. Мої люди потурбуються про все.

— І правильно, Арсене Павловичу, — в Ольги від втоми і напруження прокинулася якась шалена, відчайдушна відвага, яка зазвичай межує з безумством, — забирайте. Роздайте своїм хлопцям, а бажаєте, залиште собі. Кожен із нас має боротися зі СНІДом як може, я вважаю.

Вона вручила Ямпольському пакет із таким виглядом, ніби нагороджувала його орденом. Якщо він зараз накаже своїм хлопцям стріляти на поразку, вона анітрохи не здивується.

Але Ямпольський спокійно взяв пакет, лише сказав, ледь примружившись:

— Мої співробітники достатньо заробляють, Ольга Михайлівно. А мені, боюся, вони будуть замалі. Їдьте додому і гарненько виспитеся, ви ледве стоїте на ногах.

Це була правда, вона трималася з останніх сил. Але все одно оцінила жарт Ямпольського. Дивись ти, який самовпевнений, замалі йому... Хоча хто знає, Славський цілком міг заощадити і закупити якийсь китайський другосорт, що годиться хіба що в якості напальчників.

***

У суботній ранок Оля проспала до одинадцятої, встала ніби прибита і поповзла на кухню. Поки пила каву, прокручувала вчорашній вечір і міркувала. По всьому виходило, що самій тут не розібратися, от і набрала Оленку.

Подружка спустилася до кафетерію, де Ольга вже чекала на неї з двома латте. У суботній день клініка функціонувала у звичайному режимі, у Олени через двадцять хвилин був запис, і Оля вкотре подумала, що в житті давно час щось міняти.

— Який у нас народ тупий, Олю, — закотила очі подруга, злизуючи з губ пінку. Оля махнула рукою, чи їй не знати. — Учора чоловік прийшов на колоноскопію. Моя медсестричка йому видала процедурні труси, ну ці, знаєш, одноразові, з діркою ззаду. Так цей бусол їх задом наперед надів. Він як із-за ширми вийшов, я мало не вдавилася, а сміятися ж не можна, вони у нас образливі! Катерина, моя медсестра, в куток забилася і ірже, а мені обличчя тримати треба.

— І що ти?

— Нічого. Відправила назад за ширму перевдягатися. Бачила б ти це видовище, вмерти можна! Мама для мамонтятка, блін...

Оля уявила і сміялася так, що аж сльози виступили. Вони з Оленкою трохи побалакали, в результаті домовилися сходити завтра ввечері втрьох у кафе. Потім подруга повернулася до кабінету, а Ольга вийшла із клініки та вирішила пройтися.