Розділ 4

Було вже досить темно, щоб можна було щось розглянути, але Оля не сумнівалася, що при денному світлі особняк виглядає просто розкішно. Олексій допоміг вийти, і вони рушили у напрямку будівлі.

Пройшли вздовж особняка і попрямували до правого крила. Територія добре висвітлювалася, Олю не залишало відчуття, що вона у міському парку. Ось зараз поверне за ріг і потрапить до Луна-парку з атракціонами. Бракувало тільки миготливих вогників та святкових гірлянд.

Її провели коридором, який несподівано закінчився просторою терасою, повністю заскленою. Звідси відкривався чудовий краєвид на парк, але Олі було не до вечірніх краєвидів. Господар будинку стояв біля вікна, склавши руки на грудях, і пильно дивився на неї.

На диво, у футболці та джинсах він виглядав досить гармонійно в домашній обстановці, якщо можна так назвати терасу площею з Оліну квартиру. У порівнянні з тим, яким вона бачила його по телевізору і в новинах — випещеного, в костюмах, що сиділи ідеально, і який навіть через екран випромінював ауру дуже і дуже впливової людини — зараз він зовсім не здавався небожителем.

Особливо її вразили очі. Сірі, сталеві. Здавалося, вони вкручувалися їй у підкірку, вивчали, начебто обмацували зсередини, безпомилково зчитуючи думки. Яких, втім, було не дуже багато, і всі вони легко читалися на обличчі.

Намагаючись угамувати серцебиття, вона зібралася було стримано і з гідністю уточнити, за яким бісом її ледь не серед ночі привезли за місто. Але, як завжди, все пішло через одне місце.

Нога зачепилася за ногу, каблук підвернувся, і Оля, щоб не втратити рівноваги, змахнула руками. Олексій встиг її підтримати за лікоть, але сумка вилетіла з рук, проїхалася гладкою підлогою, і зупинилася прямо біля ніг Ямпольського.

Злощасні презервативи розсипалися ошатною мозаїкою. Фольга заграла відблисками ламп, а Оля від сорому готова була згоріти вщент, не сходячи з місця.

— Це не мої, — забурмотіла вона, не розуміючи, що робити: кидатися їх збирати чи плюнути на все і знепритомніти, — це завідувача. Тобто не зовсім його, він мені їх видав. Це інвентар для марафону. Я приймаю участь. Тобто не зовсім приймаю участь. Приймаю участь не я, я премію відпрацьовую…

Чим більше Ольга намагалася пояснити, тим більше заплутувалася. Почувши, яка виходить маячня, вона зніяковіло замовкла. Ямпольський слухав уважно і не перебивав, лише темні брови кумедно вигиналися гарними дугами.

Він взагалі був вродливий мужчина, але Олю це вже аж ніяк не рятувало.

— Ваше особисте життя — річ суто конфіденційна, і я анітрохи не претендую… — заговорив він. Сірі очі продовжували допитливо її обмацувати, голос виявився приємно низьким.

Вона б сказала, із сексуальною хрипотою, але дивлячись на розсип презервативів біля ніг Ямпольського, про секс хотілося думати якнайменше.

— Це не моє життя, — рішуче мотнула вона головою, — це нашого завідувача. І навіть не життя, а марафон. Міський, — додала для уточнення.

Ямпольський здивовано глянув на Олексія, що стояв під стіною.

— Він там зовсім збожеволів, чи що? Який марафон, Олексію?

Він це... мер? Олю кинуло в жар.

— Марафон «СТОП СНІД», — відповів з-за її спини Олексій, — проводиться у місті як профілактика боротьби зі СНІДом та іншими захворюваннями.

— Ясно, тоді нехай проводять, — Ямпольський повернувся до Ольги. — Ольго Михайлівно, перепрошую, що примусив вас до такого пізнього візиту, але мені потрібна ваша допомога. Думаю, немає потреби представлятися офіційно, ви мене знаєте. А я тепер знаю вас. Чи можу я попросити вас довіритися мені і йти за мною?

— Підозрюю, що ви можете все незалежно від моєї відповіді, — хоробро відповіла Ольга, і Ямпольському її відповідь сподобалася.

— У вас чудове почуття гумору, — похвалив він. — Чому кажуть, що у лікарів він чорний?

Оля не стала відповідати, мовчки пішла за Ямпольським. Замикав процесію Олексій.