Розділ 3

Нічого, п'ять хвилин ганьби, і ти вдома. Оля вийшла з тролейбуса, міцно притискаючи до себе сумку, і раптом уперлася в чиїсь ноги. Ну, не буквально, звичайно ж. Поглядом. Оскільки уважно дивилася під ноги собі, щоб знову не розсипати чортів латекс.

Перше, на що звернула увагу — лофери. Дорогі шкіряні та дуже стильні. Підняла голову і побачила недавнього приємного молодика з тролейбуса.

— Доброго вечора, дівчино з гарними очима! — сказав він усе з тією ж широкою посмішкою.

«Ну хоч не з презервативами…»

— І вам добрий вечір, — пробурмотіла Оля, міцніше вчепившись у сумку, і зібралася обігнути молодика.

— Мене звуть Олексій, — сказав він привітно.

Ольга тільки зібралась повідомити, що дуже за нього рада, але вона дуже поспішає, аж тут темряву прорізали промені ксенонових фар, і дорогу перегородив величезний кросовер. Новий знайомий привітно відчинив дверцята заднього сидіння і зробив запрошуючий жест.

— Прошу, Ольго Михайлівно.

— Ви мене знаєте? — злякано позадкувала вона, але, якщо чесно, задкувати особливо було нікуди. Позаду підпирав Олексій.

— Звісно! Я від самої лікарні вас пантрую. Ще там хотів викрасти вас, але ви так швидко втекли, що довелося стрибати за вами в тролейбус.

Ольга мало не з каяттям подивилася на новенькі лофери — це ж йому, мабуть, у тролейбусі всі ноги відтоптали, — доки не схаменулась. І скинула підборіддя.

— Що означає, викрасти?

— Не хвилюйтеся та не подумайте нічого поганого. Вас хоче бачити мій бос, і він мені голову відірве, якщо я не буду досить чемним. Прошу, сідайте в машину, Ольго Михайлівно.

Ольга проковтнула слину і задихала.

— Ваш бос. Чудово. А ім'я він має? Чи це таємниця?

— Звісно, ​​має, — Олексій здавався здивованим, — Ямпольський Арсен Павлович. Ви мали б чути про нього.

Оля мало не знепритомніла. Олігарх Ямпольський*. Якому належать не те, що підприємства, а цілі галузі економіки. Це офіційно. А в реалі цілком можливо, що земля, на якій вона стоїть, і повітря, яким вона дихає.

До того ж донька капітана поліції не могла не знати про збройову імперію Шерхана — досі одного з найвпливовіших кримінальних авторитетів. І чому його називали колишнім, вона ніяк не могла зрозуміти.

Щодо цього батько завжди висловлювався однозначно:

— Колишніми, доню, бувають лише чоловіки та коханці. А бандити вони, як офіцери, колишніми не бувають.

Тому вона навіть не відповіла — кивнула і мовчки сіла в машину. Якщо на ніч дивлячись по неї приїздили люди Ямпольського, остання справа намагатися втекти або, наприклад, покликати на допомогу поліцейський патруль. Краще вже одразу попросити привабливого Олексія везти її на цвинтар.

Але ж тоді вона так і не дізнається, навіщо знадобилася майже колишньому Шерханові. А цікавість, незважаючи на страх, уже з'їдала зсередини і не давала спокійно всидіти на місці.

Доїхали швидко, хоча Оля підозрювала, що відстань за цей час автомобіль подолав чималеньку. Та хто ж зупинятиме машину, номери якої відомі всім дорожнім патрулям країни?

На той час Оля вже остаточно заспокоїлася. Нічим таким вона не могла бути цікавою Ямпольському, а вже Шерхану тим більше. Машина в'їхала у масивні ворота та поїхала по периметру, огинаючи значних розмірів особняк.

*Арсен Ямпольський — герой романів «Відбір для олігарха», «Він тебе не кохає(?)» та «Знайди мене, Шерхане»