Розділ 1

Запрошую вас у наступну історію про продовження непростих взаємин Ольги та Аверіна. Ця книга також є мідквелом до роману «Знайди мене, Шерхане», де ви знову зустрінетесь із збройним магнатом Арсеном Ямпольским. 

— Хто бачив Голубих? — почулося з коридору. Гучний голос з істеричними нотками належав завідувачу хірургічного відділення Славському Леоніду Семеновичу.

В ординаторській встановилася тиша, яка одразу вибухнула гучним ґоготом.

— Дідько… Я, мабуть, ніколи не звикну, — стогнав Віталя, ледь не лежачи животом на столі, — не ображайся, Антохо!

Антон відставив чашку і знизав плечима з таким же поблажливим виглядом, з яким реагував на сміх колег. Схоже, йому було байдуже, з якої причини, аби тільки бути в центрі уваги. Це він любив.

— Звикнете, — сказав, встаючи з дивана, — колись вам набридне ржати? Я тут, Леоніде Семеновичу, звали? — він визирнув у коридор, а потім вийшов, прикривши за собою двері.

— Мені здається, Семеновича самого торкає, — не заспокоювався Віталік, — він Антоху вже вп'яте за сьогодні кличе.

Оля також не змогла стримати посмішки. Антон Голубих прийшов до них працювати зовсім недавно і одразу завоював прихильність колег.

Військовий хірург, він не став продовжувати контракт. Звільнився в запас, прийшов працювати до обласної клініки та миттю став легендою. Стільки байок про лікарські будні не знав ніхто не те, що у відділенні, а у всій лікарні.

Антон підміняв сьогодні Світлану, і вони з Олею потрапили в одну зміну. Ольга була тільки рада, Антон відкрито з нею фліртував, і їй була приємна його увага.

Високий, широкоплечий, підтягнутий.

РОЗЛУЧЕНИЙ!

Жодних п'ятьох синів, лише одна дочка, яка вже закінчила школу — Антон рано одружився. А головне, з контрактів він визнає лише службові, які не мають жодного відношення до почуттів…

Голубих повернувся до колег з тим самим незворушним виглядом і сів на диван. Взяв свою чашку і, перш ніж відпити, вдихнув аромат, ніби в його руках був келих елітного коньяку, а не звичайний пакетований чай.

Дівчата дивилися, як зачаровані. Віталик заздрісно зітхнув.

— Розкажіть щось кумедне, Антоне Георгійовичу, — медсестра Валечка дивилася на Голубих закоханими очима, — як ви вмієте!

— Була одна історія, — неквапливо почав Антон, нарешті відпивши з чашки, — я тоді у філії шпиталю працював біля чорта на задвірках. Ніч була спокійна, ми з хлопцями трохи занудьгували. Мишко, другий хірург, поскаржився, що в нього ніготь на правій нозі вріс. Я й говорю: «Мишко, давай ми тобі його чикнем!» Він у відповідь: «Вірите, мужики, боюсь. Ось правда, людей ріжу, а сам боюся». Сергій, наш анестезіолог, почав умовляти: «Не сци, командире, вколемо тебе, нічого й не відчуєш. Трохи вколем!»

— І? — заохотила оповідача Оля, той у відповідь багатозначно блиснув очима.

— Він погодився. Сергій ввів йому анестетик, а тут засада, у Мишка серце зупинилося. Ми з Сергієм у повному ауті. Реанімації при філії немає, треба до центрального шпиталю везти, а як його везти, якщо у нас повна відсутність серцевої діяльності?

— Там дефібрилятора не було? — здивувався Віталік.

— Не було. Чи зламаний був, не пам'ятаю вже. Почали робити непрямий масаж – немає серцебиття. Я розкриваю грудну клітку, і Сергій весь у милі починає робити прямий масаж. Запустив серце, коротше. Я шов наклав, ми його перекладати на каталку почали, а у Сергія руки тремтять, і я не те щоб спокійний... Загалом, я так і не зрозумів, як ми його впустили, довелося ногу в гіпс брати і на фіксатор ставити. А далі як то кажуть, фата моргана. Мишко очі розплющує, на грудях пов'язка – там свіжий шов. Прямо перед очима нога загіпсована та зафіксована. А головне, ніготь, сцуко, врослий, ми про нього тупо забули! Як був, так і лишився!

Всі знову вибухнули реготом, і Оля теж не змогла втриматись. А Антон уважно стежив за її реакцією.

— Я валяюся, Антохо, — хитав головою Віталік, що захлинався від сміху. — Він вас не вбив? Михайло цей?

— Як бачиш, — самовдоволено відповів Антон, знову поглянувши на Олю, — не вбив.

— У мене дружина-уролог, — вирішив і Віталік посмішити колег. — Коли інтернатуру проходила, там дорога до корпусу лікарні йшла парком. У цьому парку під ялинками збоченцям як намазано було. Ось моя йшла з подружками, а там стоїть один із цих. Дівчат побачив, плащ розкрив. Думав, вони зараз верещать почнуть і істерити. А Марічка моя глянула і каже: «Ви, чоловіче, не стояли б тут на холоді. У вас слабко виражена еректильна функція. Вам треба до мене на прийом, покладемо вас на обстеження, інакше ризикуєте залишитись повним імпотентом».

— І що він? — спитала Валя, давлячись від сміху.

— Втік. Більше його дівчата під ялинками не бачили.

Усі сміялися, а Ользі раптом сміятися перехотілося. Незвично зачепило це «моя». Навіть ніяково стало, вона що, заздрить? Ніколи не помічала за собою. Але таке явне позначення приналежності чомусь зачепило.

Може, тому, що дехто надто легковажно його вимовляв, а потім так само легко від своїх слів відмовився? Швидше за все.