1 ❤

Роксана

Я втретє перевірила баланс банківської картки. Раптом за ці кілька хвилин гроші вирішили розмножитися? Але ні. Жодних фінансових див, щедрих переказів від таємничих благодійників чи навіть помилково зарахованого мільйона. Баланс залишався таким самим сумним, як і мої перспективи.

Шкода. Я б не відмовилася від мільйонера, який щомісяця поповнював би мою картку й не ставив зайвих запитань. Бажано, щоб він ще й умів готувати, не розкидав шкарпетки по квартирі та любив дітей. Але не варто нахабніти. Для початку вистачило б самого мільйонера.

Ех, мрії, мрії…

Ще й за оренду квартири платити треба, за садочок, продукти… Я зітхнула. Іноді здавалося, що гроші просто проходили крізь мої пальці, навіть не затримуючись. Щойно отримувала оплату за роботу, як уже знаходилося десяток причин витратити її до останньої копійки.

Улітку я була певна, що клієнти стоятимуть до мене в черзі. Мала плани, натхнення й навіть нахабство відмовлятися від замовлень, які мені не подобалися. А тепер сиділа за кухонним столом і переглядала вакансії, готова погодитися майже на будь-яку роботу, від якої раніше відмахнулася б.

Що ж, життя швидко вчило не перебирати. І, здається, я засвоювала урок на відмінно.

Із кімнати вибігла Амелія, притискаючи до грудей альбом і жменьку кольорових олівців.

– Мамо, ти мені допоможеш?

У її голосі було стільки надії, що відмовити я не змогла.

– Що сталося, доню?

Амелія розгорнула альбом переді мною. На сторінці красувався будинок, поруч із ним росло щось, що, вочевидь, мало бути деревом, а під ним розташувалися кілька квітів. Останні більше скидалися на різнокольорові кульки, але я вирішила не критикувати чужу творчість. Особливо коли її авторка могла образитися й не говорити зі мною весь день.

– Намалюй мені нормальне дерево. Це не гарне. А ти вмієш гарні.

Я відклала телефон і уважно роздивилася її шедевр.

– Гаразд, сонечко. Тільки потім обідати, а мені ще трохи треба посидіти за телефоном.

Амелія радісно закивала й простягнула мені олівець. Дивно, але найважливіше замовлення за весь тиждень надійшло від людини, яка збиралася розрахуватися зі мною поцілунком у щоку.

Що ж, доведеться попрацювати.

Я взяла олівець і почала зі стовбура.

– Ні, не такий, – одразу втрутилася Амелія, нахилившись над альбомом. – Він має бути товстий!

– Він і буде товстий. Почекай.

– А гілки де?

– Зараз будуть. Не підганяй майстра.

Вона фиркнула, але нарешті замовкла й притулилася до мого плеча. Я додала гілки, потім крону. Амелія дихала мені в шию й стежила за олівцем так пильно, мов я малювала щось надзвичайно важливе.

З таким наглядом я могла б щонайменше претендувати на посаду художниці королівського двору. Щоправда, королева в мене була п'ятирічна й надзвичайно вимоглива.

– А лавочку можна?

– Можна.

– І щоб там сиділи троє я, мама і тато.

Я на мить застигла, тримаючи олівець над папером.

Ну звісно. Куди ж без тата?

Амелія й раніше запитувала про нього, а я щоразу почувалася так, ніби мене викликали до дошки з предмета, якого я ніколи не вивчала. Як пояснити п'ятирічній дитині, чому в інших є тато, а в неї немає? І головне – як зробити це так, щоб не поранити маленьке серце, яке ще вірило, що всі бажання можуть здійснитися, якщо дуже сильно цього захотіти?

Утім, зараз їй не потрібні були пояснення. Донечка лише хотіла побачити тата на своєму малюнку.

– І тата теж намалювати? – перепитала я, хоча відповідь уже знала.

– Так. – Амелія зручніше вмостилася біля мене. – Він буде посередині, а ми з іншого боку.

Я опустила погляд на малюнок і взялася до роботи. Посередині зобразила високу постать тата, поруч маленьку Амелію, а з іншого боку – себе. Донька уважно стежила за кожним рухом, час від часу поглядаючи на мене, ніби перевіряла, чи правильно я виконую її задум.

Коли я закінчила, ми розглянули малюнок. Три фігурки, лавочка під деревом і будиночок позаду. Для Амелії все було просто: вона знала, яким мав бути її тато, і навіть придумала, що він робитиме. От тільки життя не працювало за дитячими бажаннями, та й у моїх планах поява чоловіка точно не входила.

– А який він у тебе буде? – запитала я, відкладаючи олівець.

Донечка навіть не задумалася.

– Красивий. І добрий. І щоб мене на плечах носив.

Я усміхнулася.

– Вимоги в тебе, бачу, серйозні.

– А ще він купуватиме мені еклери! – додала донька й показала пальчиком на намальовану фігурку. – Багато еклерів!

Я підняла брови й повернулася до неї.

– О, то ти вже йому список обов'язків склала?

Дівчинка засміялася й поцілувала мене в щоку.

– Тепер можеш розфарбовувати.