Розділ 22. Облава в доках Ліверпуля і стрибок у темряву

Товарний потяг прибув у сіру, закопчену промзону Ліверпуля пізно похмурого вечора . Небо над Мерсисайдом остаточно потемніло, і на портові доки обрушився холодний, щільний злива. Томас і Джепп обережно зістрибнули з гуркотливого вагона-платформи прямо на слизький гравій насипу. Вони швидко пригнулися, ховаючись за іржавими цистернами, і вже збиралися безшумно прослизнути вздовж колій до південних вантажних причалів, як раптом тишу розірвав різкий, пронзительный звук.

ТРРРРРР! ФЬЮЮЮТЬ!

Бродячий портовий обхідник у промоклі брезентовому плащі, який оглядав стрілки з важким ліхтарем, випадково вихопив променем світла дві крадучись постаті в дощовиках. Старий миттєво скинув руку і запекло засвистів у свій натертий латунний свисток.

— Гей! Стояти! Хто такі?! — лунав його хрипкий крик, що тонув у шумі зливи.

— Біжимо, Лис! — рявкнув Томас, хапаючи Джеппа за плече.

Але було вже запізно. Каллан недарма підняв на ноги портову поліцію Ліверпуля — орієнтування на втікачів із Манчестера лежали в кожному черговому пункті доків. Буквально за півхвилини з боку головних терміналів одна за одною завили сирени патрульних машин. Похмуру темряву портових складів розрізали бритвено-гострі, мертвотно-білі промені потужних прожекторів. Десь зовсім поруч, зриваючись на хрипкий гавкіт, завили службові вівчарки. Починалася грандіозна облава.

Хлопці мчали щосили через нескінченні, схожі на лабіринт ряди величезних іржавих контейнерів, повз гігантські портові крани та столітні цегляні пакгаузи. Холодний дощ заливав очі, важкі робочі черевики сковзали по мокрій, вкритій мазутом бруківці. Але найстрашнішим були наплічники. Туго набиті щільними пачками мільйона фунтів стерлінгів мафії, під проливним дощем вони налилися свинцем і тепер здавалися непідйомними стокілограмовими плитами, які з кожним кроком немилосердно різали плечі та утягували втікачів до землі. Кожен подих виривався з грудей Томаса зі свистом, а худорлявий Джепп уже біг на одному чистому адреналіні, ледь устигаючи за своїм похмурим супутником.

Вони прорвалися до причалу номер чотири. Крізь стіну дощу і диму вони нарешті побачили його — старий, вкритий вугільним пилом сухогруз «Свята Патриція» [travel]. Але пастка зачинялася: величезний корабель уже віддав швартови. Оглушливо взревела його сирена, і гвинти почали пінити чорну портову воду, повільно відштовхуючи важкий борт від бетонної стінки пірсу. Трап був піднятий. Між кораблем і землею стрімко збільшувалася пара футів крижаної безодні.

У цей самий момент на причал із вереском гальм вилетіли два поліцейські седани, засліпивши хлопців дальнім світлом фар.

— Стояти! Стріляти буду! — донісся крізь гуркіт зливи далекий голос.

Томас мигцем глянув на уходяще судно, а потім на гігантський портовий кран, стріла якого нависала прямо над палубою сухогруза. Зволікати було не можна.

— На кран, Джепп! Живо! — скомандував Томас, тягнучи друга до залізних сходів навантажувальної махини.

Вони злетіли по слизьких металевих сходинках на висоту другого поверху. Кулі портової поліції вже клацали по залізних перекладинах крана, вибиваючи яскраві іскри. Томас і Джепп вибігли на вузький місток. Прямо під ними, у десяти футах внизу, повільно пропливала брудна, засипана вугіллям палуба «Святої Патриції». Назад дороги не було — там, внизу, на них чекали кайданки Каллана, а в кишені Томаса важким грузом лежав батьківський револьвер, який так і не довелося застосувати.

— Стрибаємо на рахунок три! — крикнув Томас, перекриваючи рев суднового мотора. — Один... Два... Три!

Вони одночасно відштовхнулися від залізного настилу і ступили в суцільну нічну темряву, летячи вниз назустріч своїй долі під акомпанемент манчестерського дощу та завиваючих портових сирен.