Розділ 8. Ранковий гість.

Світанок над покинутим Вайт-Роком займався неохоче, пробиваючись крізь сіру завісу застиглого озерного туману. Холодні ранкові промені ліниво заповзали в розбите вікно старого кам'яного будинку, освітлюючи пошарпаний стіл, порожні пляшки з-під елю та шурхотливі обгортки від сэндвічів. Томас і Джепп спали мертвим сном, поклавши важкі голови на дерев'яну поверхню. Фізичне виснаження після нічного марш-броску по порошній дорозі Камбрії повністю відключило їхні інстинкти самозбереження.

Раптом тишу закинутого будинку розірвав короткий, різкий і до жаху знайомий звук. Хрускіт-клацання. Зловісне, сухе зведення курка старої мисливської рушниці.

Томас розплющив очі миттєво, наче від удару електричним струмом. Його докерська звичка виживати в портових бійках змусила тіло напружитися, але він не зробив жодного зайвого руху. Прямо перед його обличчям, усього за пару футів від столу, застигли два чорні, вкриті іржою стволи старої двостволки дванадцятого калібру. Рушниця не здригалася. Її міцно тримали мозолисті, вузлуваті пальці старого чоловіка, який стояв прямо на порозі кімнати.

Джепп прокинувся на секунду пізніше, різко втягнувши холодне повітря, і в ту ж мить закляк, наштовхнувшись поглядом на приціл. Його обличчя, і без того бліде, миттєво стало білим як крейда.

Старий рибалка-відшельник виглядав як живий привид цих країв. Йому було під сімдесят — худий, жилавий, із довгою розпатланою сивою бородою. Обличчя нічного хранителя свічки було пооране глибокими зморшками та сильно обвітрене лютими озерними вітрами. Він був одягнений у старе, вицвіле брезентове пальто, яке різко пахло річковим мулом, порохом і сухою рибою, а на ногах височіли важкі гумові чоботи, заляпані озерним брудом. Але найстрашнішим були його очі — глибоко посаджені, проникливі та гострі, як рибальський гачок. Він підозрював хлопців у найгіршому.

— То що, міські щури загубили у моїх краях? — прохрипів старий низьким, глухим голосом, злегка повівши стволами рушниці. — Гадали, село вимерло, гадали, можна вештатися по чужих хатах? Руки на стіл, повільно й плавно, поки я не зробив із вас обох мокре місце.

Джепп повільно, тремтячими пальцями, підняв долоні вгору. Томас залишався зовні спокійним, хоча його серце калатало в грудях як шалений ткацький станок. Він пильно вдивлявся в суворі риси обличчя старого, і в його пам'яті раптом спалахнув образ із далекого дитинства. Старий причал, запах солоної риби та масивні долоні його батька.

— Чекайте... Не стріляйте, — тихо, але твердо сказав Томас, тримаючи долоні на виду. — Ви ж старий Бен, правда? Бен Коллінз, вірний рибальський напарник мого батька? Я Томас. Син Меттью Шепарда. Ми жили на південній околиці Вайт-Рока, поки фабрика не закрилася і батько не забрав нас до Манчестера. Я пам'ятаю цей шрам над вашою бровою, Бене. Мій тато завжди казав, що ви найкращий рибалка на всьому озері.

Слова Томаса повисли в сирому ранковому повітрі як важкі краплі води. Стволи старої двостволки на секунду здригнулися. Старий Бен звузив очі, його проникливий погляд буквально впився в обличчя високого Томаса, вивчаючи кожну рису, широкий розмах його пліч і похмуру складку між бровами.

— Томас?.. Маленький Томмі? — голос старого зламався, втрачаючи колишню металеву жорсткість. Він повільно, з рипінням, опустив приклад рушниці на підгнилі дошки підлоги, але не випустив її з рук. — Чорт мене забирай... Ти виріс точною копією старого Меттью. Ті самі вперті очі та докерська порода. Твій батько був хорошим чоловіком, Том. Один із небагатьох, хто не зрадив ці землі, поки міг дихати. Але якого біса ви повернулися сюди вночі, пішки, та ще й із хвостом із самого Манчестера? Що ви ховали на цвинтарі, хлопці? Старого Бена не обдуриш, я бачив ваші ліхтарі у склепі.

Джепп гучно видихнув, відчуваючи, як крижаний страх відступає, поступаючись місцем новій, ще складнішій дилемі. Таємниця їхнього мільйона в тумані більше не була таємницею лише для двох.