Розділ 5. Мертва тиша і місячне світло Камбрії

Суботня ніч видалася напрочуд ясною, наче сама природа вирішила зіграти з утікачами в небезпечну гру, позбавивши їх звичного прихистку у вигляді густого англійського туману. Старенький «Остін» довелося залишити за три милі до лісу, заховавши його в покинутому кам'яному кар'єрі біля дороги. Усю решту шляху Томас і Джепп подолали пішки.

Під світлом величезного, смертельно блідого місяця двоє чоловіків вийшли з гущавини густого хвойного лісу Камбрії. Вони ступили на розбиту, порошну путівцеву дорогу, міцно стискаючи в руках масивні брезентові сумки. Від величезної ваги мільйона фунтів лямки немилосердно врізалися в пальці, але ніхто з них і не думав скаржитися. З одного боку дороги до самого горизонту простягалося застигле поле, вкрите блідим сріблом місячного світла, а з іншого — височіла глибока, непроглядна стіна темного, похмурого лісу.

Ніч була абсолютно тихою. Настільки, що в цій тиші не було ні найменшого подиху вітру, здатного ворухнути верхівки прадавніх ялин чи підняти з землі бодай порошину. Навколишній світ здавався застиглим у часі, перетворившись на декорацію для їхнього власного кошмару. У цій гнітючій, звенячій тиші не було чути ні нічних птахів, ні шурхоту трави — лише їхнє власне важке, уривчасте дихання та виразний, глухий стукіт власних сердець, які калатали наче молоти в грудях і, здавалося, луною розносилися по всьому безлюдному краю.

Томас ішов попереду, його висока, широкоплеча постать здавалася темним монолітом на тлі світлого поля. Він низько насунув кепку, а його похмурий погляд прикувався до горизонту, де за пару миль попереду, біля самого озера, вгадувалися чорні силуети перекошених дахів Вайт-Рока. Трохи позаду, ледь устигаючи і час від часу перехоплюючи зручніше лямки сумки, дріботів Джепп. Хлопець був на голову нижчим за свого супутника, а його худе тіло час від часу здригалося. У цій мертвій тиші Джеппу здавалося, що кожен їхній крок по сухій землі лунає як вибух.

— Том... — ледве чутним, пересохлим шепотом покликав Джепп друга, але навіть цей тихий звук здався блюзнірським порушенням нічного спокою. — Том, стій. Ти чуєш це?

Томас плавно завмер на місці, не опускаючи сумку на землю. Вони перетворилися на дві нерухомі постаті посеред залитої місячним світлом дороги. У вуха їм одразу вдарив той самий монотонний, шалений стукіт власних сердець. Навколо все ще не було жодної душі. Ні найменшого вітерця, ні шурхоту звіра в лісі. Тільки ця лякаюча, первісна тиша.

— Нічого немає, Лис, — так само тихо, одними губами відповів Томас, видивляючись у темряву покинутого поселення попереду. — Село порожнє. Нам треба дістатися до старого цвинтаря при церкві до того, як місяць зайде за пагорби. Йди за мною і дихай тихіше. Закон і мафія все ще в Манчестері, але якщо ми затримаємося на цій відкритій дорозі, то станемо трупами.

Вони знову рушили вперед, вибиваючи черевиками срібний пил. Сумки тягли їх донизу, серця калатали дедалі швидше, а попереду на них уже чекало покинуте село, готове поховати їхню таємницю серед забутих кам'яних надгробків.