Так, у ній існувала якась делікатна краса.
Її шкіра світла та пружна.
М'який рум'янець, в особі, наведений дуже винахідливо і лише абрисом здавалося б самою природою невгасимої, незгасної молодості, будь-хто б чоловік визнав би незрівнянним.
Вона дивилася прямо, що трохи напливали верхні віки на карі вогняні зіниці, позначаючи тверезо оцінюючу свою значимість.
Вона говорила м'яко, чітко виставляючи кожне слово, кожну фразу наче на суд. Замовкла, трохи приплющивши очі, обмірковуючи сказане.
Іноді збиваючись у хвилюванні, вона замовкла.
Носик її обувався і червонів. В очах з'являлася волога, якою, здається, я бачив своє віддзеркалення: своє обличчя, свою постать і потоплу в глибокому кріслі фігуру.
Я уважно слухав її тембр, слухав її розповіді, що виходить з граціозних губ, які не мають нічого зайвого - тільки слова...
А коли вона підняла тонкий витончений пензель до чола, щоб поправити каштанове волосся, що стікає з її лику звідкись позаду.
Мої очі неодмінно наслідували всяку дію її точених пальців.
- Я мусила прийти до вас, Максе, на це я дала собі слово. Але я довго думала, перш ніж постукати у ваші двері.
Вона незвично оксамитово-темна, як ніч... Як ніч, яку мені випробувати повинно було. Я не вірила в долю, і точно знаю - вона не вірить у мене, але все так сталося, як сталося, а в результаті я прийняла її повністю до всіх кісточок. І, знаєте, як не дивно, ця доля наповнила мене, здається без залишку. Я розповім...
Вона зітхнула зовсім беззвучно, проте її постать у зрозумілій тривожності здригнулася, вона глянула на мене розгублено і короткий погляд кинула на сумку досить великого розміру, яку принесла з собою.
Я зараз не розумів, навіщо їй було нести її. До мене?
Успішна посмішка змінила її настрій.
Вона торкнулася, лише торкнувшись, як змахнувши щось, кінчиком вказівного пальця брови, продовжила:
- Я представилася вам. Моє ім'я Діана. Ім'я мого хлопця, який писав мені від руки листи, - тисячу листів, мільйон, міститься ось, - вона вказала, - у цю сумку. І там він, вони: сльози, прохання, віра, жалість... (Вона не назвала його ім'я)\ММ\
- Я не любила його. У мене, отже, знаєте, досить шанувальників і... І я відмовила йому. Її рука, не властиво блискавично, впала на сумку.
- Мільйон..., - вона посміхнулася, - хіба не шкода, не скупо за самого себе так, так знущатися з себе, Максе? Хіба буває таке кохання? Я не вірила.
Цей мільйон я прочитала згодом. Я досі не розумію: навіщо було писати ці живі листи, коли можна було просто так, просто так підійти і все це викласти в словах, звуком, голосом... Але мабуть це не було. Не було в його душі.
Старомодно якось...
Дівчина глянула на мене з докором, ніби я в чомусь був одразу винен, зітхнула глибоко і мінливо, продовжила:
- Коли почалася війна, я думала знайти місце сили вдома. І я сподівалася так...
Всі довкола переконували, що перемога не за горами, але ці постійні бомбардування...
Було нестерпно.
Свічка замість лампи горіла частіше й пляшка, в якій вона стояла вкривалася крапельними візерунками різного кольору, різновидами картин. Я сиділа вночі біля мерехтливого вогника, вслухаючись у гуркіт падаючих тонн і розриваються там: у "невезучих людей" "на яких бог послав", молилася, щоб мій дім уцілів.
Я була одна, я тоді залишалася одна, без чоловіка, без сім'ї. Так було.
Казка закінчилась. Усі ці інтриги...
Для чого вони були?
І ось свічка переді мною і каромантія (візерунок розплавленого воску). Я провела одного разу за візерунком, трохи торкнувшись його, трохи (трохи здригнулося мерехтливе світло по стінах) і частина воскового брухту відламалася.
Я чітко побачила силует.
- Вибачте, - перервав я (ММ), - а той хлопець?
- Молода людина? - Вона здивовано зосереджено подивилася на мене.
– Його імені ви так і не назвали.
– Ах! - Діана відкинулася на спинку мого гостьового стільця і, здалося мені, ледь не розсміялася, прикриваючи рот, - мільйон? - Так. Той хлопець, який...
- Мільйон, - усміхнулася дівчина.
- Ілля, - назвала вона його ім'я.
- Ілля на той час уже був на фронті. Він воював, розумієте?
- Але ж ви думали про нього?
- Навіщо?
- Ну, листи та... Ви відповідали?
– Ні. А нам не треба було. Ми відчували одне одного на відстані. Та й, зізнатися, він дзвонив. Він питав, як мої справи, як моє взагалі становище та інше. І він допомагав мені.
– Він допомагав вам?
– Він допомагав мені. Він допомагав мені матеріально. Він надсилав мені гроші, багато грошей.
Він ...
Я не знаю, куди він потрапив... Він багато пив.
Він одного разу сказав, що якщо я не можу полюбити його так - просто, він придбає моє кохання. Він багато-багато висилав грошей і ці листи, яких я...
Я їх половину спалила на свічці..., люлькою звернувши.
Діана дивилася на мене, не відриваючи погляду.
Її чудовість зникла, випарувалася.
Вона тремтіла.
Темрява, здається, незважаючи на світлий день зі штор моєї вітальні, покрила кімнату.
Дівчина ж була найвищою мірою, винятково лякаюче тривожна.
Немов хтось, що засідає у ній тисячі років, раптом вийшов показати свій справжній образ.
Це було десь потворно, але я (ММ) не міг викрити Його.
Я заплющив очі.
Я чув і відчував, як жарко вона дихала, переживаючи все сказане, - виплеснутися хвилиною тієї, що не мало з нею статися ніколи. Хустка, вилучена з бокової кишеньки тієї величезної сумки з мільйоном листів, була стиснута в її жменях.
Прикритий рота, носик.
Очі лише дивилися вниз вугіллячками, втупившись останнім догоряючим світлом з жаркого загасаючого каміна ніби.
Наче на людину чи щось живе виглядало чи те місце, де те, все, що живим мало бути, питало.
Ревнивою краплею, турботливою, діамантом, упала на ясенову паркетну підлогу одна єдина сльоза.
Вона відкинула голову, шумно видихнувши в хустку, намагаючись узяти себе в руки, згасити полум'я сліз.
- Вибачте, - я почув, - вибачте...