Одна зустріч

Прохолодним сонячним ранком, руда дівчина повільно йшла по Єлисейських полях. Зелені крони дерев шелестіли від вітру як приємна музична композиція. Пенсіонери на лавках сиділи та тихо згадували часи своєї молодості. По кам’яній плитці цокали підбори, клацали туфлі та шурхотіли кросівки. Людей забагато як для такої години, але навіть зараз все гармонійно співіснує. Від кав’ярень шлейфом віяло ароматом свіжої кави та солодкої випічки. Будівлі з піщанику ванільного кольору сяяли на сонці та створювали ніжну атмосферу. На дорозі було не спокійно, вічний рух автомобілів не припинявся.

Попри всю ідилію, дівчину не відволікало нічого. Вона йшла у своїх роздумах про життя. Всередині ніби порожнеча яку невідомо як було наповнити. В думках відтворювався пошук сенсу. Якби поглянув на неї хтось збоку, описав би її так: «Темно-руде волосся зібране позаду, довгий чорний плащ підкреслював струнку фігуру, а підбори створювали приємну музику від кожного кроку. Гарна, загадкова, але сумна».

Поряд серед метушливого натовпу йшов зосереджений парубок. Темне волосся зачесане назад, борода приховувала його підборіддя. Теплий піджак зігрівав і гарно поєднувався з білою сорочкою та класичними штанами. Його думки були про те, як досягти успіху на своїй роботі. Розуміння того, що шлях важкий не викликало сумнівів, навпаки мотивувало.

І ось ідуть вони поруч та не разом. Кожен несе в собі те, що хвилює саме зараз. Два маленьких світи які повинні перетнутись. А ось і випадок! Каналізаційний люк відчинений через ремонтні роботи. Він вчасно це помічає та хутко повертає в інший бік. В цей момент не побачив ту, хто йшла поряд і стається зіткнення.

Сумна красуня невпевнено трималась на ногах та роздратованим поглядом подивилась на незграбу. Той ніяково дивися їй в очі. І в моменті, коли зустрілися погляди, сталось щось неймовірне. Її роздратування як і його ніяковість змінились на здивування. Серця почали битись швидше і в одному ритмі. Час навколо сповільнився, зараз існують тільки вони. Дивлячись один на одного відчували щось знайоме, рідне і настільки складне, що не можливо пояснити.

Ледве видавивши слово з себе, парубок почав:

• Вибачте, я не хотів.

Не відводячи очей руденька посміхнулась:

• Все гаразд. Сьогодні напевно просто день неочікуваності.

Посмішка заграла і на його обличчі, а очі роздивлялись її риси.

• Прошу вибачення, але ми випадково раніше не бачились?

Вона кокетливо опустила очі:

• Не пригадую.

Інтуїція підказувала що їм не можна саме зараз прощатись, тому від нього пролунала цікава пропозиція:

• Ви не поспішаєте? Тут неподалік є затишна кав’ярня. Як щодо того, щоб спробувати згадати там?

Зацікавлений погляд знову показався:

• Ні, не поспішаю. Тільки За!

І ось вони йдуть разом за встановленим маршрутом. Спілкуються між собою та знайомляться знову, навіть нічого не підозрюючи.

Париж, 1920 рік. Машини майже не їздять, люди надають перевагу велосипедам. Стара бруківка мов шаль вкривала місто.З кожного боку грає джаз. Місцеві заклади не рідко дозволяють музикантам грати вечорами, а знаменитий «Мулен Руж» ще тоді радував публіку своїм кабаре. Це творча ера, де кожен самовиражався як міг. В місто масово переїжджали творчі особистості. Ніби в просторі щось шепотіло: «ти особливий і те що робиш - це важливо». Художники, поети, письменники кожен так і прагнув залишити тут частину своєї творчості в історії. Однією з таких була і ця дівчина. Волосся чорного кольору носило зачіску каре. Милий, білий капелюшок накривав маленьку голову. На тонкій шиї висіло довге до живота намисто. Біла, сукня приховувала усі форми, а спідниця прикривала довгі ноги нижче колін.

Вона йшла у своїх думках. Настрій  юної мислительки був кепський. Роздратувало видавництво, яке не хотіло публікувати її вірші. Ось тепер красуня йде повільно, палить цигарку через мундштук та не знає що робити далі. Це була б ще одна сумна історія, як би не випадок. В цей момент парубок в елегантному, чорному костюмі з чорним капелюхом на голові йшов та зацікавлено дивився у газету. В очі впала якась новина, та все що навколо коїлось було для нього не важливим. І ось знову зіткнення через перебування кожного героя у своїй голові. Незадоволені погляди створили рівноцінний обмін. Та через секунду не приємні відчуття зникли, з’явилось знайоме здивування. Серця танцюють в один ритм. Час навколо зупинився, а інтуїція підказує що варто їм заговорити.

Парубок зняв свого капелюха та вибачаючись нахилився вперед:

• Désolé мадмуазель, не хотів вас штовхати.

Дівчина тримаючи цигарку незадоволено подивилась у бік:

• Все гаразд. Сьогодні напевно просто день неочікуваності.

Хлопець вдивлявся в її роздратоване обличчя та не міг збагнути чому йому воно так знайоме.

• Ми з вами випадково ніде раніше не бачились?

Поетеса недбало здвинула плечима:

• Не пригадую.

Йому не хотілось з нею прощатись хоч ситуація на це натякала.

• Ви не поспішаєте? Тут не поодалік є кафе зі смачною кавою та десертами. Якщо до того, щоб спробувати згадати там?