Розділ 4. Іскри під прицілом камер

Ранок зустрів Олівію головним болем та відчуттям, ніби вона збирається не на прес-конференцію, а на судовий процес, де вона одночасно і підсудна, і адвокат. Вона стояла перед дзеркалом у своїй спальні, застібаючи ґудзики на манжетах строгой, але бездоганно скроєної білої блузи. До неї додавалися класичні чорні штани з високою талією — її звична «броня» для важливих бізнес-зустрічей.

Рівно о дев'ятій нуль-нуль під вікнами її будинку коротко просигналив позашляховик.

Олівія здригнулася, схопила сумку з кресленнями і планшет. Коли вона вийшла з під'їзду, Марк уже стояв біля відчинених пасажирських дверей. Сьогодні на ньому був темно-сірий костюм-трійка. Жодного натяку на вчорашню недбалість — він виглядав як втілення успіху, і це чомусь дратувало Олівію ще більше.

— Добре виглядаєш, Ванс. Менш драматично, ніж учора, але білий колір освіжає твій бойовий настрій, — зауважив він, коли вона підійшла.

— Твій настрій мені байдужий, Евансе, — сухо кинула вона, сідаючи в салон. — Головне, щоб ти пам'ятав правила.

Марк сів поруч і зачинив двері. Машина рушила у бік медіа-центру.

— Я вивчив наш «пакт про ненапад» напам'ять, — відповів він, дістаючи зі своєї сумки планшет. — Але у нас є серйозніша проблема, ніж журналісти. Поглянь на це.

Він підсунув екран ближче до неї. На екрані була тривимірна модель театру, де його скляний купол буквально «насаджувався» на її класичний фасад. Олівія відчула, як її архітектурний перфекціонізм закричав від жаху.

— Це катастрофа! — Олівія відібрала у нього планшет. — Твій купол повністю перекреслює пропорції портика! Будівля виглядає так, наче на неї впав кришталевий метеорит.

— А твої колони без мого світла виглядають як склеп, Лів, — спокійно парирував Марк, спостерігаючи за тим, як вона розлючено масштабує модель пальцями. — Нам доведеться змінити кут нахилу скляних панелей. Якщо ми опустимо основу купола на три метри вглиб покрівлі...

— ...тоді ми збережемо лінію оригінального карниза! — підхопила Олівія, її очі миттєво спалахнули професійним азартом. Вона швидко провела лінію на екрані. — Бачиш? Так навантаження піде на внутрішні тримальні стіни, а не на фасад.

Марк мовчав. Олівія підняла голову і виявила, що він не дивиться на екран. Він дивився на неї — з легкою, дивною усмішкою, в якій не було звичної іронії. Скоріше... захоплення.

— Що? — різко запитала вона, відчуваючи, як до щік підступає рум'янець.

— Нічого. Просто ти прекрасна, коли перестаєш думати про те, як сильно мене ненавидиш, і починаєш думати про роботу. Ми геніальна команда, Ванс. І Блеквуд це знає.

Олівія швидко повернула йому планшет і відвернулася до вікна, намагаючись вгамувати раптове калатання серця. Це просто маніпуляція, — повторювала вона собі. — Він просто грає свою роль.

Прес-центр «Гранд-Медіа» тріщав по швах. Кількість камер перевищувала всі допустимі норми для звичайної архітектурної події. Коли Артур Блеквуд, Олівія та Марк вийшли до трибуни, зал вибухнув аплодисментами та спалахами.

Олівія відчувала, як під прицілом десятків об'єктивів її спина стає кам'яною. Відповідно до Пункту першого, Марк м'яко поклав долоню їй на талію, скеровуючи до її крісла. Його пальці через тонку тканину блузи здавалися гарячими, і Олівія з усіх сил намагалася, щоб її дихання залишалося рівним.

Перші двадцять хвилин усе йшло за планом. Вони з Марком професійно презентували ідею об'єднання проєктів. Олівія говорила про історію, Марк — про інновації. Блеквуд сидів поруч, задоволено киваючи.

Але потім слово надали пресі.

— Запитання до пані Ванс, — підвівся худий репортер із того самого таблоїду, який запустив скандал. На його обличчі була хитра посмішка. — Пані Олівіє, у своєму інтерв'ю два місяці тому для Architectural Review ви назвали стиль пана Еванса «порожнім аттракціоном для невибагливих замовників». А сьогодні ви кажете про «ідеальний синергетичний союз». Скажіть правду: цей роман — просто зручний спосіб не програти тендер і поділити гроші Блеквуда?

У залі на мить повисла тиша. Олівія відчула, як пальці на її ногах заніміли. Пастка зачинилася. Якщо вона почне надто гаряче заперечувати, це виглядатиме підозріло. Якщо промовчить — підтвердить звинувачення.

Вона відкрила рот, щоб дати холодну, юридично вивірену відповідь, але не встигла.

Марк, який сидів праворуч від неї, раптом накрив її тремтячу долоню своєю великою рукою. Він злегка переплів їхні пальці прямо на столі, перед усіма камерами.

— Я відповім на це запитання, — спокійно промовив Марк у мікрофон, дивлячись прямо на репортера. Його голос звучав абсолютно впевнено. — Два місяці тому Олівія була абсолютно права. Я дійсно занадто захоплювався формою, забуваючи про зміст. І саме її критика... її безкомпромісний, гострий розум змусив мене переосмислити мою роботу. Ми сперечалися до хрипоти. Ми зненавиділи професійні підходи один одного, і саме з цієї всепоглинаючої пристрасті до архітектури народилося щось більше. Спочатку — повага. Потім — кохання. Так що так, це синергія. Але не грошей, а двох людей, які знайшли один в одному своє відображення.

Зал вибухнув охами та тихими вигуками розчулення серед журналісток.

Олівія сиділа, боючись поворухнутися. Вона дивилася на Марка, який у цей момент повернувся до неї. Його сірі очі дивилися на неї з такою теплотою і щирістю, що на секунду — на одну коротку, божевільну секунду — Олівія сама повірила в кожне його слово.