Нотатки з укриття

(У памʼять моїй бабусі.)
Знаєте, любов до прекрасного рідко з’являється раптово. Це не вибух і не осяяння. Швидше — процес. Як туман над річкою: спершу майже непомітний, потім густішає, і в якийсь момент ти вже всередині нього, навіть не зрозумівши, коли саме це сталося.
У моєму житті цей туман мав ім’я — Олександра Федорівна. Моя бабуся.
Моє дитинство припало на 70–80-ті роки. Літній Ленінград тоді здавався містом, яке не поспішає. Камінь, вода, світло — усе було на своїх місцях. Бабуся водила мене цим містом так, ніби читала вголос дуже важливу книжку. Повільно. З повагою до кожної сторінки.
Ми ходили Ермітажем не днями — тижнями. Кунсткамера, Петергоф, Павловськ. Фонтани, зали, дерева, тіні. Місто говорило — а бабуся вміла слухати. І, мабуть, навчила цього мене.
Я добре пам’ятаю картини Брюллова. Дитина, яка дивиться на полотно і раптом відчуває: ще трохи — і щось оживе. Обличчя. Руки. Тканина. Здавалося, достатньо не злякати тишу — і фарби рушать. Тоді я не знала слів «стиль», «епоха», «контекст». Я не могла пояснити, чому мені добре серед мармуру й позолоти. Але, знаєте, мистецтво не дуже цікавиться поясненнями. Воно або входить у тебе — або ні. І якщо входить, то без дозволу. Дитина сприймає мистецтво не розумом. Серцем. Вона не знає, що «прийнято», а що «не варто». Вона не порівнює. Просто дивиться. І цього достатньо.
Потім з’являється знання. А з ним — обережність. Критика. Бажання все розкласти по полицях. Нам стає спокійніше, коли мистецтво зрозуміле. Коли воно слухняне. Коли воно схоже на те, що ми вже бачили.
І тут виникає парадокс. Світ змінюється — швидко, болісно, іноді страшно. Ми приймаємо нові технології, нову музику, нові правила життя. Але від мистецтва чомусь вимагаємо старої тиші. Старої гармонії. Наче художник нам щось винен.
Але сучасне мистецтво — це дитя свого часу. Часу війн, руїн, страху, втрати орієнтирів. Чому ми очікуємо від нього спокою, якщо самі живемо в тривозі?
Можливо, мистецтво взагалі не про ясність. Можливо, воно — про спробу сказати те, що не вкладається в слова. Про подих. Про внутрішній жест.
І, можливо, його завдання не в тому, щоб його розуміли. А в тому, щоб воно допомагало людині залишатися людиною.
Сьогодні, сидячи в укритті, я думаю про це — і згадую бабусю. Її неквапний крок. Її уважний погляд. Її здатність бачити красу там, де інші просто проходять повз.
І з усього цього випливають дуже прості речі:
Цінуйте своїх бабусь, поки вони поруч.
Показуйте дітям світ — не поспішаючи.
Дозвольте мистецтву бути різним.
І бережіть життя. Бо без нього не буде нічого — ні краси, ні мистецтва, ні любові.

А мистецтво любові…
Воно не навчається за книжками.
Воно передається з рук у руки.
Тихо.
Так само, як колись бабуся вела мене залами великого міста.

———-
Іноді мені здається, що все найважливіше в житті передається пошепки. Без пояснень, без вимог, без слів «треба» і «повинна». Просто — крок поруч. Просто — рука в руці.
Бабуся давно не веде мене музейними залами. Але щоразу, коли я зупиняюся перед картиною, дивлюся на місто уважніше, дозволяю собі мовчання й подив — я знаю: вона поруч. У цій паузі. У цій здатності не поспішати. У цій вірі, що краса має сенс навіть тоді, коли світ тріщить по швах.

Мистецтво не рятує від страху, але воно вчить дихати. Не пояснює життя, але допомагає його витримати. І якщо любов до нього колись народилася з кроку бабусі, значить, вона може передатися далі — комусь іще, зовсім несподівано, у звичайний день.

Так і живе мистецтво любові.
Поки хтось іще бере за руку..