Розділ 57. Зміна планів

Удар головою об димар вийшов болючим, але потім я вчепилася в нього обома руками, здираючи долоні у кров. У вухах гуділо, але потім я зрозуміла, що це биття – це не серце і не кров, а стукіт і гуркіт у двері на дах. 

То був Ярош – повернувся за мною, та надто пізно. 

Мої ноги зависли у повітрі, і єдине, що відділяло від падіння – так це неробочий димар і мої слабкі руки, що вже поступово втрачали силу. Я стискала їх, як могла, але все одно відчувала, що пальці постійно ковзають вниз.

– Який сором, – почувся повільний, майже вдоволений голос нагорі. – А я-то думав… Навіть поважав тебе. Але потрібно було добити й не відпускати ще тоді.

Леонард завмер прямо наді мною, і носки його шкіряних черевиків майже впиралися мені у пальці. 

– Вочевидь, чутки про Таву ла Шедд були неабияк перебільшені. І про силу, і про розум. 

Він поправив окуляри на носі. І в цю мить повітря в легенях майже закінчилося. Бо цей жест не був божевільним; він не був спричинений артефактом. Ні, я помилилася у Леонарді Вейленді, як ніколи. Він робив це з власної волі. 

Кожне вбивство, усе планування, усе зло – він знав, що відбувалося. І він цим насолоджувався. 

– Ти розм’якла… Куди поділися твої амбіції? – запитав він майже з жалем, нахиляючись до мене. 

Гуркіт весь цей час не припинявся, а тільки став очевиднішим; я відчувала, що Ярош намагається вибити двері магією, але безуспішно. Але увагу мою привернув не тільки звук. 

За спиною Леонарда щось відбувалося – ледь помітне оку, але відбувалося. І якби я не бачила цього легкого блакитного сяйва раніше, я б, певно, зігнорувала його й не звернула жодної уваги. 

Але не впізнати духа було неможливо – надто багато ночей я провела, слухаючи його завивання у стінах. І тепер… певно, він був моїм єдиним шляхом до порятунку. 

Леонард говорив далі, але мій погляд зісковзнув з його лиця й натомість зосередився на зірці, що висіла нарешті спокійно поряд із ним. Мені не потрібно було бути поряд, аби зрозуміти, що артефакт розжарився, і тепер взяти його в руки і під контроль в Леонарда було ще менше шансів. Тож…

Моє становище й так було неймовірно хитким: руки втомлювалися від тримання за димар, і я відчувала, що ще трохи – і я просто не витримаю. Зісковзну вниз і полечу тим маршрутом, що підготував Леонард. 

– Скажи, невже ти мене жодного разу не підозрювала? – раптом запитав він, схиляючи голову. Носок його черевика ще трохи пихнув мої пальці, і безіменний відділився від димаря, позбавляючи мене ще однієї точки опори. 

Я зосередила погляд на Леонардові, намагаючись ніяк не показати йому, що за його спиною завмер привид – і дивився то на мене, то на Леонарда, без жодної гадки, що ж йому робити. 

Я нічого йому не відповіла, і зірка біля плеча менталіста спалахнула трохи сильніше. 

– А я ж майже прямо сказав тобі стільки разів! – він закинув голову й втупився у сіре небо. – Тоді, коли я підслухав розмову у вежі… Те домашнє завдання, що я приніс, мало стати знаком, так? – він клацув язиком і штурхнув ще один мій палець, залишаючи на ньому садно. Я не змогла стримати болісного шипіння. – Але ти виявилася надто нездогадливою. 

Він відвернув голову, а я повільно потягнулася до шматка черепиці, який лежав поряд зі мною. Лице, певно, почервоніло від зусиль, які я докладала, аби втриматися однією рукою на ринві й не поповзти ще нижче. Простору, аби розмахнутися глиною, практично не було; та й сил, відверто кажучи, також. 

– А тоді, коли я майже вбив Брайса? Ти ж вже мала точно знати, що це хтось зі студентів. Але знову не подумала на мене! Тому ж, чому мене не викрив ніхто інший. Ви всі вважали мене слабким нікчемою, так? А ти… Стала такою правильною, такою довірливою!

Пальці стиснулися на випаленій гострій глині. Або цей божевільний план спрацює, або… або я безславно впаду й загину. 

– А ти ж вбивала так легко. І так красиво! Хочеш сказати, нічого з цього у тобі не залишилося?

Я зціпила зуби й міцніше захопила димар лівою рукою. Не лишилося. 

 – Лейґоле! – крикнула я, водночас жбурляючи черепок. Він не пролетів і метра, як я вже помітила, що прицілила не туди – він просто пролетить повз, навіть не зачепивши зірку. 

Але потім… Я бачила лице привида, і на ньому не було впізнання. Але були рефлекси, звичні відкликатися на своє ім’я. І він розмитою плямою метнувся до черепиці, і тоді вона засвітилася білим, коли глина менше, ніж за мить поглинула усю його немалу сутність. 

Траєкторія польоту змінилася. Леонард ще не встигнув нічого зрозуміти, коли зірка, що давала йому сили, впала на дах. Він повільно опустив до неї очі, а тоді вони розширилися у жаху. 

На снігу лежали три шматочки. Два – з зірки, що розкололася навпіл і тепер повільно остигала, а третій – черепиця, якою я вцілила. І вона вже не світилася. Дух… Ні, Лейґол, пішов. 

Наостанок врятувавши мене. 

– Ти! 

Леонард повернувся до мене, стискаючи кулаки. Ось тільки зараз на них світилося заледве кілька іскор, і я б точно могла би побороти його всього за кілька митей. Але я висіла над прірвою, намагаючись вхопитися за димар і другою рукою, а він стояв наді мною.