Розділ 51. Хто тобі потрібний

Я різко сіла, відразу ж хапаючись за груди. 

Кинджал, у мене в грудях кинджал! Який я сама ж собі й ввігнала між ребра! 

Та як я себе не обмацувала, жодного металу не знайшла – тільки тугі й неприємні на дотик бинти. Щойно я зрозуміла це, вдихнула трохи глибше, і голову закрутив густий, маслянистий аромат трав і ліків. Він наповнював темну кімнату так, наче тут лежав хтось важкохворий – і я вже підозрювала, що цим кимось була насправді я. 

Я задихала повільніше, намагаючись заспокоїтися, і впала назад на подушки. Від різкого підйому запекло у рані, і я відчула, як бинти нагріваються і стають вологими; мені навіть не довелося опускати погляд вниз, аби зрозуміти, що вони наливаються кров’ю. 

Вже зовсім звичним жестом я потягнулася до нашийника, аби легенько смикнути його далі від шкіри, але цього разу пальці наштовхнулися на щось дивне. Більшість плетінь була ослаблена, а між шипами залягли глибокі подряпини, наче хтось намагався здерти його з мене голими руками. 

За стіною крізь пульсацію у вухах я почула поспішні кроки, а тоді двері тихенько, проте стрімко відчинилися, і у проході я побачила Ярша. Та якби я знала його трохи гірше, певно, й не впізнала б взагалі: весь він був блідий, що та Морена, з глибоко запалими очима та волоссям, що перетворилося на справжнє вороняче гніздо. 

Його сорочка була вся вим’ята, наче він не змінював її кілька днів, і він майже хитався, застигнувши перед входом у кімнату. 

Я кліпнула до нього, але не стала нічого говорити – бо відчувала, що з горла не вирветься нічого, окрім натужного хрипу. Все тіло відчувалося так, наче по ньому пройшлися шмерґелем, і рухатися не хотілося взагалі. Та й, відверто кажучи, я й не знала, чи була здатна хоч на якийсь рух. 

Розфокусовані, майже божевільні очі Яроша зосередилися на моєму лиці, і в ту саму мить, як наші погляди перетнулися, я помітила, як він здригнувся, і вся його постать наче опала. Плечі, які до того були страшенно напружені, опустилися, і Ярош прихилився до одвірка, наче ноги його вже не тримали. 

– Ти прокинулася, – тихо, дуже тихо сказав він. У його лиці був зовсім незрозумілий мені вираз, тож я тільки кивнула. Він повільно прикрив очі, і його губи беззвучно заворушилися, наче він шепотів комусь. 

Та ще за мить він встав рівно і за два великі кроки опинився біля ліжка, а потім і сів на самий краєчок так, наче боявся, що все воно разом зі мною раптом зникне. 

– Ти прокинулася, – повторив він, не відриваючи від мене здивованих очей. Наче не міг повірити. 

– Як бачиш, – видушила я. Голос й справді захрип, і від двох коротких слів горло відізвалося болем, і я відразу ж закашлялася. Це потягнуло ланцюгову реакцію – в грудях заболіло, і кров виступила на білій тканині ще більшими плямами. 

Ярош відразу ж підхопився на ноги та кинувся до невеликого столика поряд, що весь був заставлений якимись баночками, припарками, зіллями й мазями. Я дивилася за його напруженою спиною майже байдуже – надто втомлена для того, щоб говорити. 

За хвильку чоловік повернувся із зіллям у кухлі й підніс її мені до губ, та випити я змогла не одразу – рука Яроша дрижала, і кружка сіпалася прямо перед моїм лицем. 

– Пробач, – винувато сказав він і другою рукою підтримав власне зап’ястя. Він дивився на мене майже відчайдушно, поки я пила зілля, і щойно на дні залишилося кілька крапель, відставив посудину і сильно стиснув мої пальці. Потім він судомно видихнув і нахилився вперед, лобом притискаючись до мого плеча. 

Я відчувала його поверхневе дихання на шкірі, і Ярош тихенько вичавив: 

– Я такий радий, що ти прокинулася. Ти й не уявляєш, Таво. 

Я ніяково підняла руку і поплескала Яроша по плечу. 

– Ну чого ти, – хрипко видушила я. – Все ж гаразд.

Він миттєво підняв до мене голову і відсторонився, хоча все ще стискав мою руку. На його лиці з’явився непроникний вираз, хоча очі горіли вогнем. 

– Нічого не гаразд, Таво! – гримнув він, і я втиснулася спиною у подушки. Лице Яроша враз стало м’якшим, і на ньому з’явилося вибачення. – Ти не приходила до тями тиждень! Я не знав… – він затнувся і відвів очі. – Я не знав, чи ти виживеш взагалі. Ніхто не знав. 

Я розширила очі, швидко зиркаючи на вікно. Було темно – пізній вечір чи ранній ранок, але скло ніхто не зашторив. І крізь нього я бачила брудно-біле – сніг. Поки я лежала тут, почалася зима. 

– Тиждень?.. – розгублено повторила я, і Ярош погладив пальцями мою долоню. 

Ректор кивнув і підбив мені подушки за  спиною, аби я всілася зручніше. 

– Геніста зробила все, що могла, – сказав він. – Але навіть вона має межу, а ти… Загалом, ситуація була дуже складна. 

Я повільно кивнула, і Ярош стиснув і другу мою долоню. А я тільки у цю мить помітила, що кімната, в якій я опинилася, зовсім не схожа на ту, у якій лежав Артей. А з вікна я бачила голі тепер гілки троянд. 

– Я… у твоєму домі? – запитала я повільно. 

Ярош кивнув, наче це було очевидно. 

– Ми не могли тебе перенести до цілителів – надто небезпечно. Тож я запропонував покласти тебе тут.