Розділ 50. Незламний людський дух

Я брела вниз сходами, залитими місячним сяйвом, заледве переставляючи ноги. Точніше – брело моє тіло, а я ж сама всередині билася, як пташка у клітці. 

Я зрозуміла, що трапилося, у ту ж мить, коли розплющила очі водночас із довгим биттям мідного дзвона: на мене наклали чари. 

На мене, на Таву ла Шедд, наклали ментальні чари! І до того ж такі сильні, що я не могла звільнити навіть частинку свого мізинчика. Тіло не слухалося мене взагалі – я навіть не могла уявити, що воно вирішить зробити наступної миті. Поки що воно спускалося сходами, зовсім не реагуючи на жодні мої спроби спротиву. 

Звісно, я знала, що взяти мене під контроль зовсім не так просто, як когось зі студентів чи того ж таки Санена. Але вбивця також про це знав. І підготувався. 

В одній нічній сорочці я вийшла на вулицю, і тільки тоді повністю відчула, що боса. Ноги почало пекти від холодної трави та каміння, але тіло навіть на мить не спинилося – воно точно знало, чого хотіло. В якусь мить я очікувала, що зверну до підвалів: можливо, для того, аби повторити долю Артея і довести до кінця те, що він тільки почав. 

Та, вочевидь, у вбивці були зовсім інші плани, бо я віддалялася все далі й далі від факультету, а натомість йшла….

До викладацьких будинків? 

У темряві ночі вони виглядали зовсім однаковими, та якесь чуття підказувало мені, що я вже знаю, куди йду. Звісно ж, до Яроша. Магія хотіла вивести мене до ректора – і вбити його моїми руками. 

Ярош цього не очікуватиме – не від мене, не зараз. 

Щойно це розуміння опустилося не мене, як мішок із камінням, я поновила боротьбу всередині тіла із подвоєною силою. Та хто б не сидів у моєму розумі, він міцно вхопився за віжки. Голову обдало страшенним болем, і я не могла видати й звуку. Якби я тільки закричала!

Я відчула, як пальцями та руками прокотилася судома, і на них виступили жили та вени, але це однаково не допомогло мені відновити контроль. Це ще ніколи не було так страшно – відчувати біль і не мати змоги на нього не тільки відповісти, але й просто зреагувати. 

Ярошів дім вже був зовсім близько, і я знала, що решта викладачів мене не почують – надто віддалено стояли їхні будиночки один від одного, надто міцно, певно, всі спали у таку спокійну ніч. 

У жодному віконці та все містечко не горіло світло – навіть гуртожитки, які я бачила тільки двома плямами вдалині, стояли всі темні й наче зовсім запустілі. Тут була тільки я – я та Ярош, якого невидима сила хоче примусити мене вбити. 

Але… Ось чого я точно не допущу, так це цього. 

Одна думка прокотилася на самому краєчку розуму, а від неї пальці знову звело такою судомою, що всередині я закричала. Та зовні виглядало так, наче й нічого не сталося: я все ще повільно брела травою, неупинно наближаючись до будинку ректора. 

Кожен крок віддавався свинцем у ногах, і цього разу не тільки через магію: я вже знала, що робитиму, як тільки менталіст вкладе мені у руки зброю, чи коли мені доведеться переступити поріг Ярошевого дому. 

Вчитель навчив мене цього прийому після того, як я вперше пішла на завдання. І сам його виконав рік тому; в той самий день я зрозуміла, що так продовжуватися не може, і почала збирати докази. 

Менталістика допомагала контролювати не тільки чужий мозок, але й свій власний. Ось тільки вдаватися до цього без потреби було б просто нерозумно: на жаль, більшість менталістів спеціалізуватися саме на тому, аби шкодити, а не допомагати, а робити це зі своїм розумом хотіли небагато людей. Та коли з’явиться конечна потреба…

Я не буду сумніватися, а просто в один момент забуду, як потрібно дихати. Або ж моє серце припинить битися. 

В роті страшенно пересохло, і все тіло наче заніміло, коли поглядом я нарешті вловила будинок Яроша. 

Будиночок насправді – зовсім невеликий, як для цілого ректора. Весь засаджений навколо трояндовими кущами – саме такий, про який я сама мріяла під час втечі. І ніколи не могла б подумати, що таке красиве місце стане моєю могилою. 

З трави я вийшла на кам’яну кладку, і тоді кроки пришвидшилися – вбивця почав втрачати терпіння. Від трояндових пахощів почала крутитися голова, і я пішла саме туди – навпростець у кущі, ламаючи гілки та суцвіття. Ноги й руки боляче покололи шипи, але спинитися я й не могла, хоч і зовсім не розуміла, що таки роблю. Єдине, що мене тішило – так це те, що я створюю шум; можливо, Ярош сьогодні погано спить. 

Можливо, він прокинеться.

Я молилася Кассандрі та Морені так, як ще ніколи не робила цього в усьому житті, але потім краєм ока помітила відблиск металу під ногами, і всі думки до однієї вилетіли з голови. 

В трояндових кущах вбивця заховав кинджал, і мої пальці вже вхопилися за гладку холодну ручку. Я вивалилася з кущів назад на стежку, перечепившись через ногу і створивши ще більше шуму, а тоді приготувалася померти. 

Я не піду до Яроша, і я не завдам йому болю. Вбивця може подавитися своїми планами. 

…а потім у голові я почула чужий сміх. Він був викривлений, але віддалено, незрозуміло знайомий. Наче я десь знала цей голос, але ніколи не чула, як він сміється. І в ту саму мить прийшло розуміння, що я маю робити. 

Вбивця не хотів нашкодити Ярошу, зовсім ні. Він хотів знищити мене.