Розділ 47. Підслухані розмови

Я обережно причинила двері палати, пообіцявши по-справжньому переляканому Брайсу не кликати до нього Геністу, і пішла до виходу. В мене був список підозрюваних і тепер я не могла дозволити собі розкошів викинути з нього когось без додаткової перевірки. 

Це міг бути будь-хто. Грета, Леонард, Ліна, Меліса. Ярош. 

Тут я зупинила себе і встала посеред коридору. Можливо, когось я таки могла б виключити зі списку – Яроша. Бо якщо це був він, тоді я була болотяною жабою. А ось Меліса… 

Я пригадала усі посиденьки з нею в оранжереї та у вежі, те, як вона перша принесла мені одяг, як допомогла влаштуватися, як жартувала зі мною на п’ятничних вечерях. Чи могла це бути вона?

Чи міг це бути Нозері? Чи Ївга?

Попри те, що в мене були всі причини підозрювати кожного з них – навіть своїх студентів, Літ його дери – я не могла цього зробити. Ніхто з них не був на це здатен.

…Але хтось з них це все-таки зробив. 

Через шум власних думок я ледве почула приглушені голоси, що чулися з-за одних дверей неподалік. Та варто було на мить зосередитися на розмові, як я вже не могла припинити слухати. 

– Як ти не розумієш? Стався ще один напад, його чудом врятували! 

Ярош розлючено шипів, і я відчувала, наскільки він роздратований, навіть коли не бачила його лиця. 

Я зупинилася посеред коридору і зробила обережний крок до дверей. Вони нічим не відрізнялися від тих, через які я сама пройшла нещодавно – а значить, це була ще одна палата. 

– Шкода хлопця, – зронив холодно інший чоловік, і його голос був мені зовсім незнайомий. – Але я кажу – ні. І ти мене не переконаєш. 

Я насупилася і вже майже притулилася вухом до дверей. 

– Вона не нашкодить. А Глая могла щось бачити. Вона точно щось бачила! І я теж… Я теж хочу її захистити.

– То тоді просто не роби цього!

–...Але найкращий спосіб її захистити – це розібратися із вбивцею! – Ярош по-справжньому підвищив голос, а потім урвав себе, і інший чоловік зашипів на нього, аби ректор змовк. 

– Найкращий спосіб захистити мою доньку, – знову заговорив чоловік, чітко та розділяючи кожне слово, – це не підпускати до неї справжню вбивцю. Тож я не хочу бачити тут і ноги Тави ла Шедд. Невже ти забув, ким надихнувся цей маніяк? Це вона, у великій сумі речей, винна в тому, що Глая тут опинилася. 

– Але–

Чоловік заглушив Яроша і продовжив:

– І я дізнаюся, якщо ти її сюди приведеш. І тоді тебе не врятує навіть наша матінка, я тобі це обіцяю, Яроше. 

В голосі чоловіка чулася  справжня, ледве стримувана лють, і я проти волі відступила на крок. То це був Ярошів брат. І палата Глаї Верес – третьої жертви вбивці. 

– Ти не знаєш, про що говориш, – тихо сказав Ярош після довгої павзи. – Тава зовсім не жорстока. І вона б не зробила нічого злого Глаї – у цьому я можу присягнути. 

Я відчула, як в мене на серці щось в мить потеплішало – бо у голосі Яроша було стільки щирості, що її вистачило б і на те, аби розтопити льодову брилу. 

…але не брата Яроша. 

– Ти можеш дружити з нею. Можеш пожаліти її й думати, що вона зробила це не зі зла. Можеш затягти її в ліжко, – брат Яроша зітхнув і закінчив майже зі співчуттям: – Але вона все ще вбивця. І вона все ще лиха людина. Кілька місяців не можуть змити злочини, які вона вчиняла десятиліттями. Певно, нічого не зможе це змити. 

– Не говори так. 

– Як? Яроше, розкрий очі – ти пригріваєш змію на грудях! І вона тебе вжалить, щойно отримає можливість. Такі люди не змінюються ніколи. Тож моя тобі дружня порада: закінчуй це. І знайди собі, врешті, когось кращого. 

Я позадкувала, не бажаючи більше чути жодного слова. Ярош мовчав – а я не бажала чути, як він погоджується. 

Зрештою, його брат таки мав рацію – я не була підхожою партією для Яроша Вереса – ректора Анірської академії, поважного професора, просто чесної та порядної людини. Я взагалі ні для кого не була годящою. 

Тож потрібно… 

Я коротко кліпнула, прибираючи дивне печіння в очах, і кинулася геть коридором. Коли я вже стрімко дійшла до виходу, якісь двері з шумом відчинилися, але мені вже було байдуже. 

Потрібно викинути Яроша з голови – ще до того, як він це зробить першим. Звісно ж, він покине мене – а хто б не зробив? 

І, головне – я й справді сама була у всьому винна.