Розділ 45. Провали у пам'яті

Серце у мене підстрибнуло, а потім впало у п’яти; шкіра покрилася липким потом від передчуття – ще мить, і я дізнаюся ім’я вбивці. Але дух мовчав, і тоді я нетерпляче запитала:

 – Ну? Кого ви бачили?

Чоловік переді мною зітхнув і пробурмотів собі під носа:

– Не пам’ятаю. 

Я вирячилася на нього сердито. 

– Що? Як таке може бути? –  я потерла перенісся пальцями. – Це ж сталося не більше, як кілька годин тому! 

Дух знизав плечима і розвів руками. 

– Пам’ять в мене й так дірява вже. Але цей… хто б це не був, ще й користується моїм артефактом. 

Я відразу ж нашорошила вуха. 

– Яким ще артефактом? Мій погляд відразу ж метнувся до виїмки у кам’яному постаменті, до якого я й притулилася, і дух кивнув.

– Еге ж, оце саме ним. Я працював над ним майже все життя. 

Я подивилася на залишки плетінь магії на камені вже зовсім іншими очима і ледь не пропустила решту слів духа:

– А решта життя пішла на те, аби зруйнувати його. Як бачите, успіху я не досяг. 

Він поправив окуляри на носі, а потім потягнувся до сюртука, аби дістати з нього мереживну і таку ж напівпрозору хустинку. Потім витер нею чоло й продовжив. 

– А цей артефакт таки потрібно знищити. У недобрих руках він може немало лиха наробити. – Дух кинув погляд на середину зали, де ще зовсім нещодавно лежало тіло Артея та махнув рукою. – Та що я вам говорю, ви й самі це, певно, знаєте. 

– Це ментальний артефакт? – миттю запитала я, вже розуміючи відповідь. 

– Звісно! Чого б ще він тут був? Все ще сором, що ви не пригадуєте мене – а я ж-бо знаний менталіст! Чи принаймні був ним…

Я підозрювала, що ім’я чоловіка забулося чи принаймні припало пилом вже давно, та не стала йому нічого говорити. А замість цього присіла прямо на кам’яну підлогу. 

– Розкажіть мені все про цей артефакт, що тільки зможете пригадати, – попросила я виснажено. Очі неочікувано почали злипатися, та я ще якимось дивом тримала їх розплющеними. 

Чоловік замислився, склавши руки під підборіддям. Здавалося, йому й справді потрібно було прикласти немало зусиль для того, щоб пригадати хоч щось про своє життя до смерті, і через кілька хвилин я майже здалася і приготувалася йти геть. Та раптом він заговорив. 

– Ми придумали цей артефакт, коли факультет та академія були на піку своєї могутності. Ми… зараз, коли я про це думаю, розумію, що слава закрутила нам усім голови, – чоловік склав руки на своєму пишному животі та потарабанив пальцями. – Але тоді створення артефакту, що може зробити будь-яку людину менталістом неймовірної сили, здавалося нам чи не смішним. 

Я різко підняла погляд на духа, а той говорив, як ні в чому не бувало – наче не сказав щойно те, що раптом змінило усю справу. Артефакт, що давав могутність будь-кому, навіть якщо він ні бельмеса не тямив у менталістиці? 

Це навіть звучало жахливо, і я не могла уявити собі ситуацію, в якій створення чогось настільки небезпечного здалося б мені смішним. 

 – І ви… таки зуміли створити його? 

Чоловік гмикнув і вдарив себе долонею по животі так, що залою пішла луна. 

– Звісно ж! Ми працювали над цим всім ковеном – і це було ще однією фатальною помилкою. 

Я насупилася і не змогла втриматися від запитання:

– Чому? Що сталося далі?

Дух зиркнув на мене роздратовано. 

– Не перебивайте, дорогенька. Бачать боги, мені й так непросто тримати всю цю історію у голові, а ви ще й збиваєте мене з пантелику! – Чоловік манірно надув губи, а тоді зітхнув. – Але далі сталося отаке: ми створили артефакт, а потім він поступово звів усіх з розуму. Деяку силу… Ох, її краще тримати під замком. 

Я важко глитнула, чомусь хапаючись за нашийник. Він трохи заіскрив під пальцями, але цього разу не обпікав шкіру. Я знала, що щось трапилося на факультеті – принаймні, здогадувалася про це. 

Не могло такого бути, щоб іще чверть століття тому він процвітав і випускав половину шукачів корони, а потім просто зник і розчинився у небутті – мала бути якась причина, нехай Ярош мені її й не казав. 

А мусив би! Від однієї думки про це я насупилася, стискаючи кулаки. Ну скільки можна цих недомовок? Як я можу захистити хоч когось, коли мені не розповідають нічого – навіть таких важливих речей, які прямо впливають на справу? 

Єдиним виправданням Яроша може бути те, що він не знав. Але перевірити швидше, ніж завтра, я однаково не зможу. 

Я повільно кивнула духові, показуючи, що почула його слова. Але тоді підняла голову і примружилася. 

 – Але що ж ви все-таки робите тут? Чому не пішли після смерті? 

Привид колишнього ректора подивився на мене так, наче я була справжньою ідіоткою. 

– Не те щоб я обирав таке життя. Чи не-життя. Однаково – я просто не можу піти. Ось вам моя порада, любонько – не прив’язуйтеся надто сильно до роботи, бо в одну несподівану мить вона прив’яжеться до вас.