Розділ 44. Душевні розмови

Спускатися у підвал самій вдруге за ніч вже було зовсім не моторошно. Я знала, що нічого там не знайду, я знала, що Ярош нічого там не знайшов, але передчуття гнало мене вперед – до тієї самої кімнати, де я була всього годину тому. 

Двері виявилися зачинені на магічний замок, який наклав Ярош, але такі речі мене ніколи не спиняли. І коли я знову опинилася в залі, і мене вже не відволікало напівмертве обгоріле тіло, я нарешті змогла обдивитися його як слід. 

Він був великий, і всі чотири його стіни займали стелажі, на яких мали б стояти амулети та артефакти.
У моїй руці запалилося кілька іскор магії, та мені не потрібно було багато світла, аби зрозуміти: всі полиці стояли пусті. Хтось їх обчистив, та ще й нещодавно. На темному дереві позалишалися сліди, не припалі пилом, але як би я не шукала, мені не вдалося знайти жодного артефакту. 

Я повільно обійшла усю залу від стіни до стіни, шукаючи хоч щось – як не зачіпку, то хоча б натяк на неї – але повсюди було пусто. Аж поки я не дійшла до найдальшого кута й не втупилася в одну річ, яку не запримітила раніше. 

Це був постамент – не дерев’яний, як решта полиць у залі, а виготовлений із суцільного шматка каменю, чорного й відшліфованого. Він майже зливався зі стінами й темрявою навколо, а на його вершині виднілося поглиблення. Воно було не кругле, а дивної, складної форми – наче призначалося для якогось дуже конкретного предмета. 

Я помітила відголоси магії, що ще літали навколо – та вони слабкі, і що б тут не лежало раніше, його поцупили вже давно; можливо, разом із рештою артефактів. Хтось знав про те, що вони потрібні нам. Хтось, хто вбив вже трьох, добре потурбувався про те, аби безкарно вбивати й надалі. 

І щойно я прикрила очі, намагаючись втамувати лють, що підходила до горла, краєм ока я помітила рух світла і ледь чутний стукіт – такий, що вже чула у стінах не раз з моменту, як опинилася на факультеті. 

Я повернулася і послала прокляття вперед швидше, ніж навіть встигла усвідомити, що роблю. 

– Гей! Це, взагалі-то, неввічливо! 

Я швидко роззирнулася в усі боки, але так і не зрозуміла, звідки йшов голос. 

– Хто тут? – запитала я тихо, знову закручуючи чари на долоні. Якщо вбивця все ще був тут… він не вийшов би з підвалів живим. Якийсь час у залі було тихо, і ніхто не відзивався на моє запитання. Я застигла, намагаючись прислухатися до кожного найменшого звуку, але почути вдавалося тільки власне дихання. 

Та наступної миті сяйво повторилося, і якась майже прозора, яскрава постать визирнула прямо з-за кам’яної стіни, де точно не було жодного проходу. Я зацідила їй закляттям між зуби ще до того, як силует повністю опинився у залі. 

– А щоб тебе підняло й гепнуло! Ну я ж просив! 

Чоловік, примарне лице якого від закляття перетворилося на неясний туман, почав напівпрозорими руками заново виліпляти собі носа. Я дивилася на це мовчки, не наважуючись сказати й слово. 

Що це було?..

Я вже бачила духів раніше, звісно ж, і до того не один раз. Та зазвичай вони були злі, не у своєму розумі, і єдина думка у їхніх прозорих головах була проста – вбивати все, що поряд.

А цей видавався спокійним, навіть флегматичним. Коли чоловік знову зібрав з туману обидва свої ока, він зосередив дещо роздратований погляд на мені. 

– Панночко, закляття прибережіть для іншого випадку. На мене ця примітивна магія однаково не діє, – він насмішкувато скривив губи, і я й справді розвіяла ще одні чари, які підготувала просто про всяк випадок. 

Чоловік вдоволено кивнув та проплив ближче до центру зали, і тільки тоді я змогла його роздивитися. Він був старий і формою нагадував добре відполіровану кулю; на його животі натягнувся пишний камзол – такий застарілий, що тепер його можна було б побачити хіба у музеї. 

З коміра визирало пишне мереживо, а на ногах в нього красувалися туфлі з дивно видовженими носами. На носі в чоловіка з’явилася оправа дивних окулярів – кілька разів я бачила такі в артефакторів. 

– Хто ви такий? 

Я примружила очі, але в голову нічого не йшло. Вочевидь, це був саме той дух, яким лякали першокурсників бойові чаклуни, але тепер, коли я бачила його ось так ясно, а не чула завивання та подряпування у стіни, він зовсім не викликав страху. 

– Ось це вже сором, любочко! – манірно і невдоволено відізвався старий. – Стільки років служби академії, стільки здоров’я покладено у ці стіни, а тепер ніхто не може й назвати мого імені! Я… – він здивовано насупився, а потім поправив окуляри на носі. – Я…

В очах старого проступило справжнє розгублення, і він зробив невелике коло над землею, наче сподіваючись, що рух поверне йому пам’ять. 

– Гм, оце так дивина. Забув власне ім’я – чи можете ви уявити? 

Він звучав справді здивовано, наче не міг зрозуміти, як таке могло трапитися. 

Я повільно кивнула. Ще і як могла уявити. Це був перший крок до перетворення на лютого духа – ще кілька десятиліть, і страшилка для першокурсників перетвориться на справжню реальність. Але поки що дух все ще був безпечним. І, як я раптом зрозуміла, корисним. 

– Ви тут мешкаєте? – запитала я повільно, спираючись на кам’яний постамент. Дух подивився на мене трохи невдоволено, але таки відповів: