Розділ 34. Старі знайомі

Коли я прокинулася, місяць заливав майже усю вежу, а камені скрипіли так, наче хтось хотів порухати саму землю. Це точно був дух, у цьому не могло бути й сумнівів; попередні кілька ночей я успішно ігнорувала його існування, але зараз це було вже просто неможливо. 

Скрипи й стогони стояли такі, що могли б почути, певно, і у студентських гуртожитках. Я невдоволено примружилася й вилізла з ліжка, загортаючись у довгий халат. Якщо вже у цій будівлі й жив ще хтось, окрім мене, тоді йому доведеться поважати мої години сну. Якщо ж ні… що ж, з певною кількістю старань я все ж зможу вигнати одну невпокоєну сутність. Певно. 

Бродити пустими запорошеними коридорами факультету не хотілося зовсім. Вдень він ще видавався таємничим, а ось вночі ставав просто моторошним. Та я втомилася, а ще хотіла спати, а ще – всередині мене було стільки злості на всіх навколо, що я могла розідрати того духа голими руками. 

Коли десь у глибині будинку знову гупнуло – цього разу по металевому дзвону, я загарчала, вхопила з собою свічник і вийшла з ним за двері. Звук не припинявся: то наростав, то зменшувався до погладжування ножем по склу, але від нього однаково різало вуха. І кожної миті, поки він звучав у будівлі, я ставала все більш і більш роздратованою. 

У мене завтра лекції! Цілі три – і це ще не кажучи про те, що потрібно шукати вбивцю. І як я маю це робити, якщо не посплю сьогодні спокійно і годинки? 

На сходах нікого не було; нічого не звичного не коїлося і в авдиторіях, які я обійшла одна за одною. Зрештою я посунула до виходу – просто щоб переконатися, що й там тихо. 

Срібляста фігура блиснула попереду, як марево, а потім сховалася за поворотом. Я принишкла і зручніше перехопила свічник, а тоді почала крастися до кінця коридору. Я ще не знала, що збираюся зробити – але духові краще тікати швидше, інакше ця ніч може стати для нього останньою. 

Сяйво відбилося від вологого каміння на протилежній стіні, і я зробила швидкий крок вперед, примружуючи очі. 

…та побачити духа мені не вдалося: все світло зникло, і в одну дуже несподівану мить я опинилася у повній, цілковитій темряві. 

А потім не стало повітря. 

Ще за мить я відчула на лиці волокно грубого мішка. 

Я не встигла ані розмахнутися свічником, ані потягтися до магії, коли мене приклали по голові. Ніхто не ловив мене, коли я грудкою повалилася на кам’яну підлогу, та це було й не важливо: свідомість вислизнула від мене ще за кілька митей до цього. 

***

Я прокинулася від відчуття, що в горло й ніс потрапила вода. Вона була холодна, майже крижана, пахла торфом і була майже повсюди. Здуру я відкрила очі, і їх запекло від холоду і бруду, що відразу ж потрапив під повіки. 

Я почала борсатися й вириватися, намагаючись вирватися на поверхню, але міцна рука вхопила мене за шию ззаду й давила вниз з нелюдською силою. Тягло вниз і волосся: пасма поплуталися десь внизу й не давали дертися нагору. 

Повітря у легенях вже не лишилося зовсім, і їх пекло вогнем. Шкіру щипало від холоду, а всередині розросталася така паніка, що я почала труситися всім тілом і пручатися так, як я й не підозрювала, що здатна. 

До руки, що тримала мене, додалася друга, і тоді вона спробувала затиснути мені рота й носа. Довгі, худі пальці з перснями, що боляче впилися в шкіру. Камінь на одному порізав щоку і залишився у плоті, поки мене намагалися швидко й тихо потопити. 

В останньому посмику, на який вже не лишалося жодних сил, я стиснула зубами чужу руку. І вкусила так сильно, що за мить відчула у роті металічний присмак. 

Руки рипнулися від мене. 

Всього мить, а я вже відштовхнулася долонями від мулистого дна і потягла себе на повітря, намагаючись вдихнути все його й одразу. Мішок з голови я здерла одним рухом і відкинула його так далеко, як тільки могла. 

Якщо мені здавалося, що вода була холодною, повітря виявилося льодяним. Від нього шкіра наче покрилася інеєм, а в легені засипали товченого скла. Я відкрила очі і поповзла назад – по мокрій від мулу й опалої роси траві – далі від берега болота, що ледь не стало моєю могилою.

 – Ах ти ж курво! 

Дихання, яке я заледве вирівняла, знову збилося, і я не змогла змусити себе вдихнути знову перед тим, як руки потягли мене – цього разу за мокре волосся. 

Я знала цей голос. 

Я знала його надто добре, і я боялася його до смерті. Я мріяла ніколи більше його не почути. 

– Відпусти, – прошипіла я, хапаючись за долоню Вілфреда нігтями, роздираючи її ще більше до крові там, де вже попрацювали зуби. Чоловік зашипів, але цього разу не відпустив мене – тільки стиснув сильніше, і шкіра на голові натягнулася так, що пасмо ледь не залишилося у Вілфредовій руці. 

Мій переляк зіграв проти мене: він підтягнув мене ближче й накрутив довге волосся на кулак, підтягуючи мою голову вище, до свого рівня. 

– Яка приємна зустріч, Таво. 

Я подивилася на нього, навіть не намагаючись приховати ненависть. Вілфред скривився у посмішці, і тоді я помітила на його щоці шрам, якого там не було ще кілька тижнів тому. Певно, він прослідкував за моїм поглядом, бо провів кінчиками пальців по рані й прошипів крізь зуби: