Розділ 30. Таємниця Ївги Шан-Леббо

– Все пройшло не так гладко, як хотілося, еге ж? – запитав він, коли я стала поряд. Я тільки кивнула і дістала пачку з цигарками, а потім витягла останню. Дим почав витися тоненькою сірою смужкою, і я повільно прикрила очі, намагаючись випустити з себе увесь переляк, який пережила у підвалі. 

Кілька митей пройшли у тиші, а тоді Ярош простягнув до мене пальці, і я передала йому цигарку. Він майже невміло затягнувся й тільки дивом не закашлявся та повернув її мені, а тоді скинув плаща і розкинув його прямо на траві попід стіною. 

– Присідай, Таво, – запропонував він. Втім, чекати, поки я погоджуся на пропозицію, не став, а сім першим, залишаючи мені місце зовсім близько біля його боку. 

А ноги справді трусилися й ледь тримали, тож я послухалася, намагаючись не притискатися до чужого тіла надто сильно. 

– …я побачила шматок спогадів, – зрештою сказала я. Ярош трохи помовчав, і в цю мить десь у деревах почала ухати сова. 

– Щось корисне? – запитав він наче байдуже і обережно, але я відчувала надію, що плескалася на денці його голосу – дуже уважно притлумлена. 

І хитати головою чомусь було майже соромно.

– Не думаю. Він перевіряв домашні завдання, а потім хтось відчинив двері. Але я не встигла нічого побачити, бо Санен оскаженів. 

Ярош не стримав зітхання. 

– Шкода. Хто знає, може, це був наш вбивця. 

– Може… – луною повторила я, і Ярош вклав лоба собі на зігнуті коліна. Вся його постать перетворилася на суцільний камінь і пашіла нестримною, але якоюсь безсилою магією. 

– Дарма я це зробив. Астір мав рацію – потрібно було якось інакше зупинити труп. 

Він легенько вдарився лобом об коліна, а я сама не зрозуміла, як склала долоню йому на зігнуту спину. 

– Не думаю, що це би вдалося, – тихо сказала я. Ярош зиркнув на мене скоса. – Це ти мав рацію. 

Я повільно вдихнула, не бажаючи цього визнавати, та все ж продовжила:

– Ти мене таки врятував. Я застигла, як дурепа. Якби ти не зніс йому голову, може, ви б й мали четвертий труп. Хоча це теж могло б вирішити певну кількість проблем. 

Ярош подивився на мене суворо:

– Не говори дурниць. Твоя смерть не розв’язала б жодної проблеми. І якби все повторилося, я б зробив те саме знову. – Він відвів від мене погляд і втупився у хмарне темне небо. – Я бачив, наскільки близько він був. І я справді не думав тієї миті. 

Я тільки посміхнулася краєчком рота, а потім відкинулася спиною на холодну кам’яну стіну. 

– То вам спершу мала допомагати Ївга? – запитала я, пригадуючи слова Нозері. 

Ярош поряд застигнув на мить. 

– Ні, – коротко сказав він. – Це… інша, і до того ж не дуже приємна історія. 

Я вмостилася трохи зручніше. 

– В нас багато часу. 

На лиці Яроша з’явилася маленька, дещо виснажена усмішка, а потім він також сперся на стіну біля мене. 

– Астір мав на увазі, що якби Ївга була ректоркою академії, всієї цієї ситуації б не було. 

Я здивовано здійняла брови, і це було все заохочення, що потрібне було Вересові. 

– Мене обрали ректором всього рік тому. І Ївга також мітила на цю посаду, – він посміхнувся, але у посмішці не було нічого по-справжньому веселого. – Та й не дарма – весь її факультет ходить по струнці, вона вміє керувати людьми, як ніхто інший. Але… виявляється, король готовий стерпіти простолюдина ректора, але не жінку. 

Кулак Яроша стиснувся. 

– Ївга тільки підозрює, що вибір був нечесним, але я знаю це напевно – Нозері розповів. І я, виходить, займаю її місце, – сказав він зрештою, уникаючи дивитися мені в очі. 

– То чому ти тоді не відмовишся від посади на її користь, якщо так совість мучає? – запитала я зі смішком, а тільки потім побачила, що Ярош трохи зсутулився. – Пробач, я не мала на увазі…

– Та годі, – відмахнувся Ярош, і на його щоки повернулися якісь барви. – Ми обидва знаємо, що саме це ти й мала на увазі. Я думав про це. Справді. Але… Я знаю, що Ївга не стане ректоркою, навіть якщо я відмовлюся. А себе я вважаю, можливо, не найбільш гідним, але другим у списку. 

Я тільки гмикнула, але не стала ніяк це коментувати. 

– І я ще маю, що зробити в академії. Ївга… мудра, і вона могла б керувати як слід. Але вона багата. І вона дворянка – а це значить, що в її погляді на світ є чимало сліпих плям. 

– А ти, значить,  бачиш все чітко?

Ярош без крихти сумніву кивнув. 

– Ти знаєш моє прізвище. Я не дворянин – і я знаю, як це – вчитися в місці, де тебе зневажають за твій титул, чи, точніше, за його відсутність. І я виправлю це. Я вже заборонив звертатися за титулами, а це тільки початок–

Ярош хотів ще щось сказати, але я засміялася. Він скосив на мене очі дуже невдоволено, і я закрила рота. 

– Тобі смішно? – запитав він холодно, і я закотила очі. 

– Хіба трохи. Я здивована, що ти сам не смієшся.