Розділ 26. Глая

У очах Яроша з’явився смуток, і він стиснув руку на грудях – а точніше, на рубіновій краплі, що ховалася під сорочкою. 

– Хто така Глая? – запитала я тихіше, перезираючись між двома чоловіками. 

Я очікувала на тривалу тишу, але Ярош відповів одразу. 

– Моя племінниця. Вона навчалася бойовій магії, цьогоріч вступила на перший курс. Я обіцяв братові приглядати за нею, і, як бачиш, не впорався. 

Ректор стояв рівно, із стисненими м’язами у плечах та спині, але здавалося, що в цю мить він наче став меншим і чи не прозорим. 

– Але ж вона жива, – несподівано м’яко заперечив Нозері. – Ти її врятував. 

– Надто пізно, – відрізав Ярош пустим голосом. Він повернув обличчя до мене, а тоді пояснив:

– Я віддав Глаї амулет і сказав викликати мене, щойно відчує небезпеку – і відчув сигнал однієї ночі, а тоді відразу кинувся до факультету менталістики. Вона вже майже… майже повішалася прямо перед входом. Я витягнув її з петлі і відніс до Геністи. 

Голос Вереса був рівним, відшліфованим – крім одного маленького затинання. Але його лице перетворилося на біле полотно, і яскравими крапками на ньому виступали тільки чорні блискучі очі з розширеними до краю зіницями. 

– Потім Геніста розповіла мені, що перед тим вона сама залила собі вуха розпеченим воском. Глая все ще не при свідомості – вже ось третій тиждень. І прогнози… не надто втішні. 

Я не знала, куди подіти очі. Ось так ось сидіти перед Ярошем і слухати про його племінницю, коли я практично була винна у тому, що з нею сталося… 

Перед очима промелькнув спогад – не мій, а Ярошів, який я побачила у перший день знайомства, коли намагалася влізти в його голову. То ось та бліда дівчина, майже непомітна на білих простирадлах, і була Глая?

– Пробач мені, – хрипко видушила я, а тоді очі Вереса миттю спрямувалися на мене. 

– За що це ще? 

Я повільно, переривчасто вдихнула. Все це… Коли Ярош сказав, що вбивця наслідує мене, я повірила, але не зрозуміла. А зараз це розуміння почало проростати пишним цвітом, і квіти були отруйні. 

– Це через мене, – відрізала я, впираючись поглядом у носки черевиків. – Я… думаю, що знаю, що робить ваш вбивця. 

– І що ж він робить? – нахилився вперед Нозері. 

Я помовчала мить, зиркаючи на Яроша, але той мовчав. Я підтисла губи, а тільки тоді зрозуміла, що частина мене хотіла, аби він заперечив. Сказав, що моєї провини немає – і що він це розуміє. 

– …це покарання, – зрештою пробурмотіла я, подумки поєднуючи три випадки, про які мені розповів Верес, в одне полотно. – Покарання за те, що сталося з факультетом менталістики. За те, що він не такий величний, як раніше. 

Ярош біля стіни насупився і стрелив на мене очима спідлоба.

– Чому ти так думаєш? – запитав він, теж трохи схиляючись вперед. Я прикрила очі, намагаючись подумати, що б подумала я, якби була вбивцею. І вже за мить почала ненавидіти, наскільки цей метод був дієвим. 

– Вчитися – це говорити, слухати і бачити, так? – запитала я повільно. Нозері глитнув, а Ярош повільно кивнув: обидва вони вже розуміли, до чого я веду. 

– І жертви самі позбавили себе язика, очей і можливості чути. А Санен… Я думаю, все сталося через те, що я його принизила. Не думаю, що хтось вважав його видатним викладачем раніше, але… – я відвела погляд і підтисла губи. – Поява справжньої менталістки, тобто мене, зробила некомпетентність Санена болісно очевидною. 

– Це… має сенс, – неохоче погодився Нозері за кілька митей. – І хто ж, ти думаєш, може стати його наступною жертвою?

Я стиснула плечима. 

– Поняття не маю. Я бачила більшість студентів всього кілька разів, і не знаю, хто міг досадити вашому маніяку найбільше. 

– Нашому маніяку, – виправив мене Ярош, а тоді потер скроні. – Що ж, тоді нам знову не залишається нічого, окрім як спостерігати. Але я чув, що ти навчиш студентів майструвати ментальні амулети?

Я скривилася і махнула рукою, одним ковтком допиваючи вже остиглий чай. 

– Які там амулети! Примітивні талісмани, що не дадуть їм померти швидко і жалюгідно. Відверто слабкий захист, тож справжні чари він не замінить. 

А тоді я на мить замислилася, втупившись у дерев’яну підлогу, засипану книгами. Власністю академії. 

– А чому, – невпевнено почала я, приковуючи до себе обидва погляди, – ви не роздали менталістам захисні артефакти з факультету? 

Ярош високо здійняв брови:

– Про що ти говориш?

Я схилила голову, простежуючи доріжку з вирваних сторінок на паркеті. 

– Ти сам казав, що ще чверть століття тому тут і справді навчалися. А вчити менталістики без амулетів – це однаково, що вчити битися на мечах без броні. Куди вони поділися?

Ярош насупився і замовк на кілька митей. 

– Поняття не маю, – зрештою визнав він. – На записах про них немає жодної згадки. Але ти таки маєш рацію, колись вони тут точно були…