Розділ 22. Своєю ж отрутою

Я прокинулася зі світанком – і все через те, що забула напередодні вночі запнути штори, й сонячні промені почали відбиватися від болітця вдалині й забиватися мені до кімнати. 

Ранок стояв надивовижу світлий, хоч я й знала, що до обіду знову натягне дощ. Я встала з головою, що розколювалася від болю, й пальцями, все ще гарячими від опіків. Все тіло вимагало повернутися назад до ліжка, але щойно думки про події попереднього дня почали роїтися у голові, я вже знала, що не зможу заснути знову. 

Санен загинув. Його вбили ось так просто, посеред білого дня, на очах у студентів і, що гірше, у мене. А я ж вважала себе однією з найкращих менталісток в країні! І навіть думка про те, що я не знала про вбивства, не втішала. 

Бо я розуміла, що навіть якби й знала, нічого б не змінилося. Я не встигла б допомогти Саненові й не змогла б зробити нічого, аби його захистити. Сніданок я провела у мовчанні, а тоді почала збиратися на ранкову лекцію, якої ще вчора не мало б бути. 

Все ж смерть старого внесла деякі корективи у мої плани. Чомусь перед шафою з одягом я затрималася надовше, ніж звикла. Хоч я й не вірила в те, що на лекцію прийде багато людей, слова Яроша все ж засіли в голові, і я вже уявляла собі купу студентів, які підходять до корпусу й намагаються знайти собі місце в маленькій авдиторії, перешіптуються і справді всідаються на підлогу. І я не хотіла б осоромитися прямо в них на очах. 

В мене було три сукні – зелена, червона й чорна, і я не думала, що колись вдягну червону. Я не стала від неї відмовлятися, коли Меліса закинула її до гардеробу, але й не дивилася на неї зайвий раз. Вона була пристойна – те, що потрібно для викладачки, але щось у ній було надто яскраве і примітне. 

Я такого зазвичай не носила – до цієї миті. На диво, одяг ліг на тіло, наче був шитий на мене, а не на нижчу травницю, і коли я затягла кілька мотузочків на спині, й взагалі виглядав, як влитий. 

Волосся я підняла у високу строгу зачіску, а тоді криво посміхнулася своєму відображенню. Скільки б людей не прийшло, мені однаково: я все одно сидітиму й читатиму газету. Якщо її, звісно ж, принесуть. 

Цього разу нетерпіння підганяло мене, і я навіть не стала чекати кілька хвилин після дзвону, а пішла до дверей дещо завчасно. Можливо, навіть підготую кілька записів? Чи придумаю для бевзнів домашнє завдання?

Та щойно я прочинила двері до кабінету, всі ці думки вивітрилися. Я завмерла. Кабінет виглядав зовсім не так, як коли я виходила з нього вчора. 

Все, що могло бути перевернуто, лежало догори дриґом. Все, що могло бути перекинуто, валялося на підлозі. Кімната виглядала так само як коли я заселилася до неї кілька днів тому – чи, можливо, навіть гірше. Щонайменше, тоді стіни не були списані червоним. 

Вбивця

Забирайся з академії!

І це багато маленьких вбивця-вбивця-вбивця по всіх куточках білого тинькування. Кабінетом ніби пронісся ураган, що змів усі мої зусилля з прибирання. Я на мить застигла, тільки переводячи очі з однієї катастрофи до іншої. А тоді підтисла губи й попрямувала до столу. Мені було неважко здогадатися, хто це зробив. Це мусив бути хтось, хто знав, що я тут живу. І за усієї неприязні деяких викладачів до мене, вони б за таке не взялися. А значить, це були бойові маги. Можливо, один єдиний бойовий маг. 

Я торкнулася кінчиками пальців одного з написів й спробувала відшукати сліди магії, але марно. Вочевидь, хто б це не зробив, постарався над тим, аби його було важко заловити та покарати. 

Але ми ще подивимося, хто кого. 

Повільно я підійшла до перевернутого крісла й поставила його до столу. Розгардіяш розгардіяшем, а план заняття написати все ж слід. А ще – придумати достойне покарання для одного лорда Мейлі. 

Стіл, певно, був єдиним предметом меблювання у кабінеті, що не був розтрощений чи понівечений в інший спосіб. Це мало б мене насторожити, та я відчувала таке роздратування, що навіть не подумала про це, коли різко смикнула за ручку шухляди, де зберігався папір. 

Я вже простягнула руку всередину, а тоді застигла: бо обпечених пальців торкнулося щось холодне й слизьке. А ще – живе. 

Я повільно перевела погляд вниз, у шухляду. Спершу я не могла зрозуміти, що ж це за клубок з яскраво-помаранчевої луски, що на сонці відливала червоним, й тільки коли з нього виділилася голова з жовтими, небезпечними очима, завмерла. 

Ці бовдури підклали мені змію. Я б засміялася, якби тільки моя рука не була у кублі тварини й та не могла вкусити мене будь-якої миті. Натомість я завмерла та подивилася змії прямо в очі. Ніхто інший не мав би так робити.

Я не знала, чи змія отруйна, чи вона просто виглядає великою та небезпечною, але провокувати її не збиралася. Навпаки – проникнути у розум, заспокоїти її примітивні зміїні думки, приспати. 

Ох, якби ж тільки ці ідіоти хоч щось знали про менталістику! Контролювати тварин – це одна з перших навичок, які потрібно опанувати перед тим, як намагатися повелівати складним людським розумом. Жодна істота не могла мені зашкодити, якщо тільки не підкрадалася зненацька. 

Що ж, на когось очікує неприємний сюрприз. 

Очі змії були жовті, але холодні, і від них в мене пробіг мороз шкірою. Я знала, що сильніша, але рука, що застрягла серед звивистих кілець її пружного, слизького тіла, не додавала впевненості.