Розділ 21. Пастка

Я глузливо здійняла брови, а Ярош мені кивнув. 

– Справді. Хоч в нас і стало на одного професора менше… – він зітхнув із справжнім жалем, а тоді стрепенувся. – До речі, не думай, що розслідування знімає з тебе викладацьку роботу. Тепер її, навпаки, стане в рази більше. 

– З чого б це раптом? – скинулася я, суплячи брови. 

Ярош нарешті повільно підійнявся з колін, і мені довелося дивитися на нього знизу догори. 

– Бо від завтра ти вже не молодша, а старша викладачка Блекота. Підписав указ годину тому. 

– Та ще і єдина, – кисло протягнула я, розуміючи, що роботи й справді стане більше. Ось тільки, на щастя, я зовсім не збиралася її виконувати. 

– Я накажу почати ремонт у більшій авдиторії, – довірливо посміхнувся мені Ярош. – Там тісно не буде. Всього кілька тижнів, і ти звикнеш, я обіцяю. А як потрібна буде допомога – завжди можеш звертатися до мене. 

Я підозріло подивилася на ректора. 

– Навіщо мені більша авдиторія? Що не так з тією, яку ти вже привів до ладу?

– Вона замала. Завтра на твої заняття прийде стільки студентів, що їм доведеться сидіти на підлозі. 

Я проти волі вирячилася на ректорове лице. Це була найдурніша річ, яку мені доводилося чути за сьогодні. 

– Ніхто не прийде на лекцію, – повільно, наче дитині розтовкмачила я. – Єдині студенти, які приходять завжди, переконані, що я вбила їхнього професора. А як не прийдуть вони, тоді не прийде ніхто.

Я раділа цьому – менше студентів, більше часу на мої справи. Але гордість неприємно кольнуло – я вже витратила на них час, я побачила в них бідний, слабкий, але хоч якийсь потенціал – і всі мої зусилля були даремні. 

Ярош поряд раптово засміявся, і я перевела на нього осудливий погляд. 

– О, Таво, – видушив він нарешті. – Ти ще зовсім нічого не знаєш про академію. Саме через те, що ти начебто вбила професора, завтра в авдиторії буде не проштовхнутися. 

Я пхикнула, але не стала заперечувати. Нехай тішить себе надіями – завтра сам зрозуміє, наскільки був неправий. 

Я раптово позіхнула, і Ярош виструнчився, обтрушуючи невидимий пил з плечей. 

– Не буду більше надокучати, – сказав він, вже прямуючи до дверей. – Побачимося завтра, Таво. 

Я кивнула, зовсім не зважаючи на те, що Ярош не міг цього побачити, й почула скрип дверей. Та вони не зачинилися, і ректор в останню мить застигнув на порозі, озираючись через плече. 

– І, до речі, – сказав він серйозніше, ніж я очікувала. – Я тоді не жартував про цей нашийник. Можливо, ти й розберешся з тим, як зняти плетіння, – я милостиво йому кивнула, погоджуючись. Я точно знала, як розірвати чари, нехай з цим й потрібно було помучатися. – Та під ними є ще одні. І тільки ти знімеш перші, вони тебе знерухомлять, аж поки не набіжать шукачі. 

Ярош подивився мені прямо в очі, а тоді додав:

– А як будеш пручатися, можуть навіть вбити. Я б зовсім цього не хотів, Таво. 

Я недовірливо примружилася, а тоді відсалютувала йому мідною відмичкою. 

– Матиму на увазі, – сказала я насмішливо. – А ти знаєш, що пастка має сенс тільки тоді, коли про неї не знають?

Ярош криво оскалився й причинив за собою двері, нічого не сказавши. 

***

День був важкий, і я справді збиралася лягти спати. Але постіль чомусь пахла пліснявою, і в кімнаті було то душно, то надто холодно, і я тільки крутилася з боку на бік. Зрештою сіла й кинула неохочий погляд на двері до кабінету й сходів. 

Спускатися не хотілося, та я відчувала, що не засну, поки не зроблю того, що потрібно. Тож я неохоче вилізла з ліжка, накинула поверх позиченої в Меліси нічної сорочки халат, і наосліп вийшла до кабінету. 

Там підібрала чай у скляній банці, що залишила травниця, й почала спускатися сходами, намагаючись не перечепитися об свою ногу й не впасти. 

Шукачка сиділа там же, де я її помітила вдень. Вона скрутила світло свого кристала, залишивши від нього тільки жевринку, й не помічала мене, навіть коли я підійшла зовсім близько. 

Пандора трималася обома руками за скроні та сиділа із заплющеними очима, злегка розкачуючись вперед і назад.

Я тяжко зітхнула, змахуючи рукою. Тепер, коли втеча відкладалася на невизначений термін, страждання шукачки видавалися непотрібними, тож їх можна було й припинити. Щойно чари з неї спали, Пандора сіла рівніше, обережно й недовірливо відпускаючи власну голову. 

– Ти! – прошипіла вона, щойно помітила мене у проході. Я здійняла брову й нічого не сказала. Тільки поставила біля неї банку з чаєм і відійшла на кілька кроків. 

– Не бійся, не отрута, – майже роздратовано й дуже змучено сказала я. – Просто чай. Допоможе з болем. 

Шукачка спершу зміряла мене довгим недовірливим поглядом, а тоді все ж потяглася до банки. Відкрила її, понюхала, але пити не стала. 

– Дякую, – скуто сказала вона, відставляючи чай в бік. Я тільки стисла плечима й посунула назад до сходів. Норма благодійності на сьогодні виконана і перевиконана.