Розділ 19. Небажаний візит

Я зашипіла, віднімаючи обгорілий палець від металу. Робота без спеціальних рукавиць та захисних амулетів виявилася більш неприємною, аніж я очікувала, але я не дозволяла собі перерватися. 

Сонце почало повільно заповзати за дуби, а я вже майже розібралася з першим замком. Хто б не робив цей нашийник, він постарався на славу – зламати його було зовсім непросто. Та основна проблема полягала в тому, що я мала його на власній шиї і не могла працювати обома руками – одну довелося витрачати на те, аби тримати невелике дзеркало під правильним кутом. 

Один з дев’яти замків клацнув, обпікши долоню, і я загарчала. Якщо так піде й далі, тоді можна до кінця цього неприємного процесу й взагалі залишитися без пальців. Я відклала дзеркало й встала з-за столу, обійшла його навколо, відкриваючи по черзі усі шухляди. 

Посеред кабінету я вже на купу склала одяг, який збиралася забрати з собою, кілька книг та необхідних дрібничок, без яких втеча буде набагато складнішою. Все це потім можна продати за непогані гроші, а тоді – до Керну. Шукачі могли заарештувати мої естрійські рахунки, але їм знадобиться набагато більше часу, аби дістатися до тих схованок, що я завбачливо влаштувала на протилежному кінці континенту. 

Речей було небагато – та й не дивно. Я знову закурила й сіла за стіл. Я відчувала, що надто неспокійна, незібрана, знервована, аби правильно, обережно працювати з артефактом, але не могла примусити себе спинитися. Та й не хотіла. 

Провести ще одну ніч у цих стінах, де мене тримали за циркову мавпу? Можливо, вивчали мою поведінку, аби зрозуміти, як діятиме вбивця? Можливо, перевіряли, чи не я це часом роздвоїлася та повбивала усіх інших тут раніше?

І залишатися для того, аби з’ясувати це, й справді не хотілося. 

Другий замок виявився набагато сильніше покрученим, й щойно я знайшла невелику щілинку між металевими шипами й пропхала туди металевий прутик, двері зі скрипом прочинилися. 

Я рипнулася, і смужка металу у пальцях нагрілася надто сильно. 

– А щоб тебе!... – я засунула палець до рота, намагаючись втамувати пекучий біль. Дивитися на долоні не хотілося – однаково знала, що нічого приємного я там не побачу. 

Ярош пройшов до кабінету, не чекаючи навіть формального запрошення. Та й навіщо – коли нарешті моя справжня роль в академії відкрилася?

– Я стукав, та ти, здається не чула, – сказав він тихо, присідаючи за стіл навпроти мене. Я не відривала очей від дзеркала та нашийника у ньому. Інший прутик все не хотів підчеплювати пластину, а натомість впився мені під ніготь, та я тільки стиснула зуби й продовжила. 

– Таво, я…. – Ярош склав руки на столі, закриваючи своїми плечима мені світло. – Нам потрібно поговорити. Цього разу чесно. 

Я стиснула пальцями дзеркало й продовжила роботу. Відчувала, що по лицю починає скочуватися холодний піт від напруги, проте боялася перерватися. Ну то й що, що Ярош знатиме, що я зламую нашийник? Однаково він не зможе мене спинити. 

Ректор встав і зробив невелике коло кімнатою – навколо речей, що я скинула серед килима. Він не виглядав здивованим чи розлюченим – і мене це дратувало найбільше. 

– Я справді найменше хотів, аби ти дізналася про це все ось так. Та я, якщо вже зовсім відверто, взагалі не хотів, аби ти тут опинилася! 

Я стиснула зуби. Звісно ж, він не хотів. 

– ...але обставини складалися зовсім погано. Це четвертий напад, розумієш? І вбивця все ще на волі, ходить серед студентів! Шукачі відмовляються працювати, і все, що залишалося – залучити тебе. Але я справді хотів сказати тобі як є від початку. 

– Не бачу, що тобі заважало це зробити, – подала голос я. Я кинула на нього швидкий погляд, і Ярош скривився, наче вкусив лимон. 

– Шукачі заборонили. Вони вважають, що це могло бути небезпечно. 

Я не змогла стримати здивування в голосі:

– То нащо ж притягли мене сюди? 

Ярош розвів руками. 

– Щоб ти знайшла вбивцю, звісно ж. Не знаючи, що по академії ходить вбивця, – він сам потер лоба. – Я знаю, що це звучить жахливо – та це справді єдине, що ми тоді могли зробити. Я мав тільки цей вибір: або погодитися на тебе, або дивитися, як моїх студентів вбивають одного за одним. І я обрав найменше зло.

Я кинула на нього швидкий злісний погляд. 

– Красно дякую, – глумливо виплюнула я, нарешті підпихаючи прутик між шипів. Він знову нагрівся, та цього разу я його втримала.

Верес застигнув серед кімнати, і, навіть не піднімаючи до нього лиця, я відчувала його спокійний, виважений погляд. 

– Будь ласка, – сказав він наче погідно, але я відчувала злостиві нотки, заховані у голосі – певно, перші, які я чула від ректора. – Однаково це краща доля, ніж на тебе очікувала б інакше. Без мене ти б гнила у темниці роками, чи навіть десятиліттями. 

Я скинула швидкий, розлючений погляд на Яроша, та його образ перед очима розплився. 

– Менше  скиглення, ла Шедд. Робота є робота. І трохи більше вдячності – без мене б скніла на вулиці та вмерла б так само, як і твоя паршива мамка. Тож носа по вітру й принеси мені пальці Гереста.