Розділ 17. Нагла смерть

Ще мить усі стояли мовчки. Голова Санена з розідраною шкірою і виколотими очними яблуками небезпечно хитнулася вперед і назад, а потім впала на спинку стільця. Цей глухий звук наче пробудив усіх від трансу, і Грета закричала так пронизливо, що задрижали вікна. 

Леонард перевів погляд на мене, й те саме зробила й Ліна, а потім і Артей. Я хотіла накричати на них, наказати щось зробити – але це я була викладачкою, і це я мала щось робити. А в голові було пусто, і перед очима тільки й стояв цей останній погляд Санена – переляканий, страшний – і спрямований він був прямо на мене. 

– Це… Це ви його? – тремтливим, боязким голосом запитала Грета, і я різко повернулася до неї, намагаючись зосередити думки хоч трохи. 

– Не верзіть дурниць, Лавійська, – гостро сказала я, відкидаючи волосся за спину. Я зробила кілька кроків вперед – до тіла Санена, – і всі четверо відступили в боки, намагаючись триматися якомога далі від мене. – І побіжіть вже, нарешті, по допомогу! 

Студенти дивилися на мене тупо ще з секунду, але важкий невизначений погляд допоміг їм прискоритися. Першим до виходу на довгих неслухняних ногах кинувся Леонард, а слідом за ним боком вийшла й Ліна, не відриваючи від мене переляканих очей. 

Грета стояла біля своєї парти, стискала у пальцях перо й голосно схлипувала, зі свистом втягуючи повітря, та щойно я повернулася до неї, вона розширила очі у неконтрольованому, тваринному переляку й кинулася до дверей так швидко, що я не встигла нічого сказати. 

Двері за її спиною гучно грюкнули, залишаючи мене наодинці з тілом. Я не підходила до нього – якщо на мене спробують навісити ще й це, живою мені не вибратися. А вони спробують, і Ярош точно буде першим. Хто ж ще міг би напасти на поважного старого професора, як не Тава ла Шедд? 

Вони говоритимуть, що пригріли змію на грудях, коли будуть сидіти на Ярошевій п’ятничній вечері. Накладатимуть собі їжу в тарілки, наливатимуть вино й згадуватимуть, що я була підозрілою від самого початку. 

Я гірко скривилася – ситуація моя й справді мала кепський вигляд. На очах у всіх студентів я не далі як вчора публічно принизила Санена, а сьогодні він принизив мене на очах у чотирьох. Та я не сподівалася, що наша розмова залишиться в секреті. Артей тихенько вийшов з кімнати під загальний галас, і я навіть не помітила, як це трапилося, тож сумніватися не варто – не далі як за пів години всі вже говоритимуть про мій новий злочин. 

Я дивилася на тіло Санена так уважно, наче сподівалася, що від одного мого погляду він оживе й почне дихати. Цього не відбувалося – його корпус залишався непорушним і страшно понівеченим. Він зробив це сам – протягом половини заняття роздирав собі долоні нігтями так, що ніхто й не помітив, а потім скалічив собі лице. 

Я втішала себе тим, що нічим не можу допомогти. Мене вчили вбивати й завдавати шкоди, але ніколи – не рятувати. Про цілительство я не знала майже нічого – навіть як надати допомогу собі. 

У Вілфредовому клані діяло право сильного, і воно було непохитне в усьому. Якщо тебе спіймали, підрізали чи підстрелили – рятуйся, як можеш, і не сподівайся на допомогу, бо її не буде. Якщо ти отримав рану, лікування буде довгим і болючим, аби отримати потрібний урок. 

Мене ніколи не навчали цілительства, а я була надто налякана, щоб питати. Та й навіть якби я щось вміла… наближатися до Санена, залишати на ньому будь-які сліди своєї магії було б нерозумно – просто дам ще один доказ своєї винуватості. 

Тож я просто підтягнула стілець на середину кімнати й всілася прямо навпроти Санена, спостерігаючи за ним непохитно і пильно – якщо щось станеться, я буду готова. Хвилини пробігали одна за одною, і я слухала, як заповільнюється ритм крапель крові, що стікали з його обвислих рук – а тоді двері обережно прочинилися. 

Першим у кімнату зайшов Леонард. Від звичного вигляду його відрізняла тільки зовсім трохи розхристана сорочка й дві маленькі плямки гарячкового рум’янцю на щоках. Він притримав двері, і тоді крізь них прослизнула Ліна, а за нею статечно, неспішно зайшла Геніста Кесінваль. 

Вона спершу спокійно кивнула мені, хоч я й не спромоглася на відповідь. Потім перевела погляд на Санена, і в її спокійному лиці не ворухнувся ні м’яз. 

– Ви двоє – геть звідси, – вона показала на двері студентам, і Леонард негайно підкорився. Ліна трохи затрималася, кинувши на Геністу запитальний погляд, але стара тільки шикнула на неї, і тоді дівчина ображено причинила за собою двері – трохи голосніше, ніж було потрібно. 

– Ох же ця молодь, – похитала цілителька головою, опускаючи на парту невелику валізку. – Завжди хочуть влізти повсюди першими. 

– А ось ви не поспішаєте, – зауважила я після того, як Геніста неспішно й навіть повільно дістала кілька інструментів й артефактів. Вона розвернулася до мене, а я проти волі відступила на крок й склала руки на грудях. 

Цілителька клацнула нігтем по кульці артефакту, й він засвітився червоним. Вона вдоволено кивнула і відповіла:

– А куди поспішати? Він же мертвий.

Я не знайшла, що заперечити. Шанси, що в старечому тілі Санена ще жевріло життя, були неймовірно низькі. Геніста нарешті досягла потрібного їй кольору в артефакті й підійшла до старого. Вона, не торкаючись його, огледіла роздерте лице, закривавлені руки, а тоді склала свою похідну аптечку на столі.