Розділ 15. Дружня порада

Ярош постукав у двері тільки для проформи й зазирнув всередину ще до того, як я встигла подати голос. Я ж сиділа у своєму кабінеті й розставляла усі знайдені книги на таємному стелажі, що приховував спальню. 

Ректор ступив через поріг і майже відразу здійняв брови у здивуванні. Я його розуміла – з кімнатою відбулися великі зміни, і всі у кращий бік. Кабінет все ще видавався трохи пустим, але тепер він був принаймні чистим, і велике вікно з вітражем пропускало всередину помаранчеве й жовте світло. У кутку примостилася величезна папороть, а стіну біля дверей почав обвивати плющ – обидві рослини принесла Меліса, намагаючись зробити приміщення трохи більш обжитим.
Вона хотіла всунути кілька горщиків й до моєї спальні, але я навідріз відмовилася. Меліса починала мені подобатися, та за близького знайомства у ній відкривалася якась небезпечна сторона: всі її рослини були по-справжньому живі, і я не знала, чи не хижі. А тримати її кровожерливих улюбленців в місці, де я сплю, я не збиралася. 

– А ти тут й справді навела лад, – видихнув Ярош із задоволенням, а потім хитро усміхнувся. – Та й факультет потрохи оживає – дорогою сюди я помітив трьох своїх студентів, які драїли коридор. Не хочеш пояснити? 

Я тільки відмахнулася рукою, примощуючи останню книгу на верхню полицю. 

– Запитай у них сам. Аж цікаво, яку версію вони розкажуть тобі. 

Ярош сам примостився у плетеному кріслі, не чекаючи мого запрошення, а тоді знову потягся до свого пояса – цього разу до мішечка, що був прикріплений на ньому. 

– Тоді хоч розкажи, як пройшло твоє друге заняття. Цього разу я навіть не підглядав у дзеркало, – він блискуче посміхнувся мені, а тоді дістав з зачаклованого мішечка пляшку вина. – Знайдуться келихи? 

Я підняла на нього брови, а тоді нахилилася перед столом. У шухляді, що колись належала котромусь із професорів, келихів ми з Мелісою знайшли цілу шеренгу, а окрім них – ще шість наполовину пустих пляшок з давнім алкоголем, на дні якого вже з’явився осад. 

Я дістала один келих і зі дзвоном поставила його перед Ярошем. Він дивився на мене мить, а тоді весело запитав:

– Мені келиха ти не запропонуєш? 

– Це тобі. Я не п’ю. 

Брови Яроша здійнялися ще вище. 

– Слідкуєш за своїм здоров’ям?

Я пхикнула, а тоді ліниво відізвалася, дістаючи для себе кухлик з недопитим раніше чаєм:

– В алкоголь найпростіше підсипати отруту.

– Настільки мені не довіряєш? – Ярош наповнив гранатовим вином третину келиха і вдихнув запах, а після цього демонстративно зробив ковток, не відриваючи від мене погляду. 

– А ще, – з притиском продовжила я. – Не люблю, коли мій розум туманиться. 

На Ярошеві губи повернулася посмішка, а потім він взагалі розсміявся, відкидаючи голову назад. На його щоках знову з’явилися ямочки. 

– Але з радістю туманиш розум інших, так?

– Так, – гостро відповіла я. 

Хвилину ми провели у тонкій, на диво спокійній тиші. Я спостерігала, як Верес п’є вино, а він оглядав кабінет і чомусь мене. 

– То ти так і не відповіла. Як пройшло заняття? 

Я клацнула язиком, піднімаючи на Вереса кислий погляд. 

– До того, як ти привів старого, все проходило набагато краще. 

Ярош підтиснув губи й закотив очі. 

– І не говори. Уяви, скільки в мене було радості, коли Санен прийшов до мене на заняття. Довелося залишити самих першокурсників, які тільки-но навчилися створювати вогняні кулі. Двадцять хвилин без нагляду – і троє будуть лежати в Геністи до кінця тижня. 

– То чому ти його не відіслав подалі?

Ярош опустив келих з трохи більшою силою, ніж було потрібно насправді. 

– Бо його повне прізвище – фон Санен, хоч він й не може користуватися ним в академії.

– І що? – не зрозуміла я. 

– Це давній закон академії, – зітхнув ректор. – Справді давній – йому не менше трьохсот років, але король його досі не скасував, тож він має силу. Усі дворяни, що тут працюють, входять до Вищої ради академії. І Санен теж. 

Ярош необережно влив собі ще вина у келиха та продовжив:

– Ти не думай, що ми не намагалися позбутися Санена. Ми намагалися, і неодноразово. Всі знають, що він шарлатан. Але в нього є гроші і право ветувати будь-які рішення ради. В тому числі і рішення про його ж, Санена, звільнення!

Я здійняла брови. 

– А він зручно прилаштувався, – відізвалася я, відпиваючи чаю. – І через це всі в нього на побігеньках?

Ярош приречено кивнув. 

– Ти й не уявляєш собі, скільки він може створити проблем, якщо прикладе до цього всі свої старечі зусилля. А враховуючи те, що справжнім викладанням він не займається, що часу, що сил в нього предостатньо. 

Я не стала питати, як саме може нашкодити Санен, але мені й не довелося: Ярош відповів сам. Він відкинувся на спинку крісла, й тоді мій погляд сам собою помандрував від його лиця до шиї, до шкіряного обладунку на плечах, що стягував вільну зелену сорочку, до його довгих пальців, що стискали ніжку келиха.