Розділ 12. Рука допомоги

Дерев’яні міцні двері, що вели до ще однієї кімнати. Не дарма ж мені здалося, що кабінет надто маленький для цієї вежі. Я обережно потягнулася чарами до замка: а раптом пастка? Якщо якийсь чаклун спромігся так хитро приховати кімнату, то цілком міг би мати у своєму арсеналі й ще кілька фокусів. 

Але замок виявився чистим. Непростим, заплутаним, але без зайвих шкідливих плетінь. Я просиділа над ним з пів години перед тим, як він нарешті зі скрипом піддався. 

Що ж могло ховатися за дверима? Тренувальна кімната? Ще один кабінет? Я рішуче зайшла всередину, і реальність перевершила усі очікування: ще одна захламлена старюча кімната. 

Але – з ліжком. І з туалетним столиком поряд, зі світлого горіхового дерева – прямо в тон підлозі, що я вже розчистила у попередній кімнаті. Якщо все тут добряче прибрати… 

На моє лице сама собою заповзла посмішка. Що ж, здається, я можу покинути будиночок біля викладачів та Пандори вже сьогодні, і мені навіть не доведеться спати під столом. Якщо тільки трохи поприбирати… 

Я смикнула за гардини, що не пропускали в кімнату світло, і відкрила за ними велике, хоч і вкрите пилом та кількома павуками вікно. Коли тьмяне світло підсвітило увесь пил, що я підняла своєю появою, вдалося нарешті оцінити масштаб роботи.

Бруду було багато, але почистити його – справа ще одного вихідного дня і болів у спині; але ліжко хороше – міцне й широке, заховане у непримітній ніші між стінами. Туалетний столик саме такий, як я колись мріяла – з різним дзеркалом та десятками шухлядок, в які можна порозкладати усі дрібнички. Ось тільки в мене їх поки що немає, а як з’являться, то я вже буду за милі від академії. 

У куточку заховався ще один невеликий письмовий стіл зі стосом книг – і навіть здалеку я бачила, що ці були значно цінніші за те, що я щойно повикидала. Із задоволеним видихом я впала на затхлу постіль, вдихаючи сирість і холод. 

Так, поки що тут було жахливо, і набагато гірше, ніж у будиночку. Але те місце було Ярошевим – наданим з жалості та милості. А ця вежа… Ця вежа була вже моєю. 

Коли я втомлено примружила очі, почула кроки. Надто близько, аби щось справді зробити, але я все ж підхопилася і зібралася; якщо що, нападника можна кинути на стіл, або вдарити ось тією довгою палицею у кутку…

– Так і знала, що знайду тебе тут, – Я впізнала голос Меліси й тільки тому стримала на пальцях вже сформовані чари. Спершу я навіть не побачила чаклунку за усіма торбами й коробками, що вона несла перед собою. Звучала травниця глухо, наче носом вткнулася в одну зі своїх сумок. – Спершу зайшла до твого будиночка, але там було пусто. І я відразу зрозуміла, де ти. 

З цими словами вона розвела руки, і на підлогу повалилося усе добро, що вона принесла з собою. Я повільно перевела погляд від мішків на рудоволосу чаклунку, а потім склала руки на грудях.

– Що тобі потрібно? – я подивилася на неї спідлоба. 

Оце ж дурепа, чому не зачинила за собою двері? Тепер Меліса знатиме не тільки про те, що я облаштувала собі тут кабінет, а й про те, що тут є і спальня. А що знає одна з посіпак Яроша, те відомо всім – заради мене секрети вона точно не триматиме. 

– Мені? – ліниво відізвалася Меліса, окидаючи мене таким самим зневажливим поглядом, що я щойно подарувала їй. – Нічого. А ось тобі… 

Огляд з ніг до голови повторився, і вердикт в очах жінки був зовсім не приємний. Я наїжачилася, розправляючи плечі. 

– Мені нічого не потрібно. І я ні про що не просила. 

Меліса єхидно посміхнулася краєм рота і схилила голову. 

– То Ярош тобі вже дав і сукні, і постільну білизну, і спіднє? От же спритний!

Я злегка підняла брови і підтисла губи. Звісно ж, нічого мені Ярош не дав – чи то з бажання мене принизити, чи то просто не подумав. То це в мішках були ті речі?

Мій швидкий погляд не залишився непоміченим. 

– Це тобі. Просто візьми й не відмовляйся. 

Меліса сама підняла перший мішок і витягнула з нього ворох з трьох суконь. А я мимоволі окинула поглядом її фігуру. Висока, струнка, але у грудях її сукні точно мені будуть завеликі. А ось по зросту… 

Звісно ж, одяг не був новим – не стала б викладачка академії витрачати свою платню на те, аби придбати мені сукні. Навіть те, що вона пропонувала мені свої старі вже було вершиною щедрості. І я ще не була впевнена, чи стане мені розплатитися за цей прояв милосердя. 

Сукні Меліса кинула на ліжко – чорну, червону й зелену. А за ними полетіла й пара штанів та кілька сорочок. А ще спідниця, і хустинка, і пара рукавичок… 

– Куди мені стільки? – запитала я, коли купа почала набувати загрозливих розмірів. В мене, певно, і у вільні часи не було стільки одягу – куди б я його поділа, якби довелося швидко тікати?

Втім, Меліса тільки шикнула на мене й продовжила випорожняти мішки. На самісінький вершечок тканинного валу приземлився запакований у червоний пергамент пакунок зі спідньою білизною. 

– Сподіваюся, вгадала з розміром. Але я прикинула ще вчора – він у нас наче однаковий, – діловито сказала Меліса, оглядаючи мене ще раз. 

Я, тільки-но отямилася від подиву, відійшла від одягу на кілька кроків.