***2

* * *

— Привіт, друже! Як твої справи? — почув знайомий голос, що лунає із телефону. — Все добре? Давно тебе не чув. Як родина? Що нового?

— Та у мене все без змін. Я теж радий чути тебе, Владе. Родина добре, усі живі й здорові уже й це в радість. Працюю, — якось без особливого захвату промовив Максим.

— А можливо ну її ту роботу? Приїзди до мене. Я тобі Європу покажу. Що ти там бачиш у своєму селі, — переконує товариш.

— Я не можу. Бути вчителем — це моє покликання. Та й мамі по господарству хто допоможе? — шукає причини для відмови.

— Ти ж так і залишишся не одруженим, якщо будеш сидіти у своєму селі, — дорікає товариш.

— Ну, Владе, це й твоє село, — трохи образився Максим.

— Так, моє теж. Я не відмовляюся. І ти мій ліпший товариш ще з пелюшок, так би мовити. Але рано чи пізно потрібно щось змінювати у своєму житті.

— Я краще пізно. Ще час не настав, — Максим завжди намагається уникати «гострих кутів» у розмові.

— Ну, як знаєш, але якщо надумаєш, то завжди радий тебе бачити. Пам’ятай, Максику, часу обмаль. Тобі уже тридцять п’ять минулося.

— Владе, мені тільки тридцять п’ять. Ще ціле життя попереду, — перечить.

— От і поговорили. Час — це така річ, він нам одне дає, а інше відбирає, — Влад намагається філософствувати.

— Я пам’ятаю, що ти навчався на філософському факультеті, тому сперечатися немає сенсу. Радий був чути, друже. Чекатиму твого повернення у наші краї, — спішить завершити розмову Максим.

— Бувай, Максику. Дзвони, пиши, не забувай! — якось не дуже вдало завершилася розмова приятелів.

Максим у свої тридцять п’ять років не віднайшов себе ще, та й більшість людей його віку цього ще не зробили.

«А куди поспішати? Лише тридцять п’ять. Освіту здобув, робота є — куди його ще бігти. Одружитися ще не пора. Працюю вчителем історії у сільській школі. Дітей не багато, живу з батьками, що ще потрібно? У селі роботи й так вистачає без жодних закордонів, — переконує себе у правильності способу життя. — Я не можу так, як Влад, залишити усе та податися у мандри, світ за очі. У кожного з нас свій характер».

Острах та передчуття небезпеки й постійне оглядання назад зупиняють його. Так було повсякчас, адже Максим завжди поступається чимось на користь інших. То роботу хорошу йому пропонували у місті, але не наважився залишити батьків без допомоги, тому повернувся у рідне село. То Катю кохав до нестями, але так і не зміг їй про це сказати. Та ще багато було таких невдач, що ж тут говорити.