Мимоволі одружені

Розділ 4. Стефані

— Пані та панове! — голос ведучого звучить підозріло радісно й десь в підсвідомості майорить думка, що не одна я захмеліла від шампанського, — За давньою традицією його величність Жереб обере серед присутніх короля та королеву вечора. Та перед цим нам залишилась одна невелика деталь: маски. Отож під останній бій курантів прошу всіх зняти їх, — в цей момент наче на замовлення по залу пронісся гул бою курантів.

— До Нового Року ще ж два місяці, а а мене таке відчуття, наче він настав уже, — підсміюючись шепочу Найлі й подруга пирскає від сміху, який майстерно маскує під кашель.

— То загадуй бажання! Поки ще є час. 

— Воно й так відоме. Через нього ми тут, — хитаю головою й щойно закінчила говорити зал наповнився радісним гомоном, легким поодиноким сміхом та поодинокими оваціями. Як інші, розв’язую маску та ховаю її до клатчу. — Поруч нікого з тих, хто мені потрібен, — бурмочу до подруги. — Пройдемося?

— Зачекай, зараз же ж буде найцікавіше! — шепоче подруга не відводячи погляду від сцени.

Закочую очі та все ж таки залишаюсь на місці. Пригадую, що Найлі залишила своє ім’я при вході. Здається подруга цілком серйозно має сподівання на цей жереб. І зачекати його результатів — це найменше, що я можу зробити для неї сьогодні. Тим паче, що це займе не так багато часу.

Обертаюсь до столу щоб взяти ще одне тістечко й до мене уривками долітають фрати про те, що першим обиратимуть короля вечора. Ним стає Домінік Міллер. Я чула про нього. Та не так багато, як про інших. Крупний інвестор, який мало показує своє особисте життя. Та того, що було відомо вистачило щоб розуміти, що моя бізнес-ідея надто дрібна для такого як він. Тож і дізнаватись більше не було сенсу. Жваві овації заглушили і за ними я заледве чую що там далі говорить ведучий. По логіці мало б звучати ім’я тієї, кого обрано королевою вечора, та через дзвін розбитого скла зовсім поруч, я пропускаю його повз вуха.

— Пробачте, я випадково, — ніяково промовила незнайомка кидаючись підняти уламки келиха. Їй на підмогу прийшов офіціант й поки він збирав я почула те, чого почути ніяк не могла.

— Стефані Паркер, — голос ведучого в мікрофоні лунав так само гучно як грім літнього дня.

— Це мабуть однофамілиця, — заперечила я дивлячись як широко всміхається Найлі.

— Але ж бачиш, ніхто інший не вийшов. Тож чекають на тебе! — вона легенько мене підштовхнула вперед й оточуючі надто швидко зрозумівши що й до чого злегка розступились даючи вільно пройти до сцени.

— Я не піду, — стиха заперечила я.

— Підеш! — твердо заявила Найлі, — Просто подумай які перспективи чекають на тебе. Так ти точно поспілкуєшся зі своїми інвесторами.

А далі Найлі пілштовхеула мене й по інерції я зробила кілька кроків вперед. Знову залунали оплески й я не ризикнула розвернутися. Довелось вийти на сцену.

— Отож, шоу починається! — задоволено проголосив ведучий, — Імена короля та королеви нам відомі. Як всім вам відомо, на обраних покладаються певні обов’язки. Та щоб їх виконувати наші монархи мають на сьогоднішню ніч стати парою. Запрошуємо містера Бенкса, він знає як влаштовуються по-справжньому королівські весілля.

Від озвученого у мене широко відкрилися очі й смикнулась брова.Не пам’ятаю щоб про таке попереджали. Шоу так, але ж таке детальне….

— Міс Паркер, це всього лише розважальне шоу. — зауважив ведучий вимкнувши мікрофон. — Воно частина вечору й усі очікують його побачити. Давайте не будемо псувати свято і просто відіграємо сценарій. Якщо справа в компенсації, то після шоу ми все обговоримо. Переконаний, якби Ви були глядачкою, то б із задоволенням спостерігали за ним.

Останні слова ведучого змусили мої щоки горіти. Так соромно мені не було давно. Прямо вимагачку коштів з мене зробив!

Я кивнула головою й ведучий помітно розслабився та дав знак містеру Бенксу. Нас з Домініком ставлять у профіль до глядачів. На моїй голові магічним чином з'являється імпровізована фата з вуаллю. Містер Бенс не гаючи часу став перед нами й почав говорити:

— Чи готові Ви, Домінік та Стефані, сьогодні стати подружжям та виконувати свої обов’язки перед гостями та одне перед одним?

— Так, — промовояю не дивлячись на свого “короля”. Боюсь, що й одного погляду буде достатньо, щоб зрозуміти як же я проти.

— Чи за власною згодою ви стаєте парою, як чоловік і дружина?

— Так, — повторюю стискаючи кулаки. Обіцяю собі наступного разу дізнаватись усі деталі вечора перш, нід туди йти.

— Можете поцілувати наречену, точніше вашу королеву, — оголошує містер Бенкс й я різко підводжу погляд на нього, а тоді дивлюсь у зал. Туди, де має бути Найлі. Її немає й я ковзаю поглядом по великій кількості присутніх і тут, в протилежній стороні,ґ до місця де була подруга, мій погляд чіпляється за силует, який до болю знайомий.

Кріс.

Груди різко стискає та перехоплює подих. Може я помилилась? Чи не впізнала? Але ж ні. Це точно він. Поруч з ним незнайома мені шатенка. Міцно тримає його за лікоть й обличчям торкається щоки. Явно щось шепоче йому на вухо, бо помічаю як  рухаються губи. А він усміхається. Усміхається! Хоча варто було мені зробити як він нагадував, що не любить такого. А тепер…

Думки рояться та переплітаються одна з одною та з образою, болем та порожнечею. В цей момент мій мозок не вигадує нічого іншого, як  відкинути вуаль та поцілувати Домініка Міллера…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше