Розділ 1. Стефані

— Ти впевнена, що мені потрібно туди йти? — він злегка повернув до мене голову й мої очі, кольору волошок, відразу впялися в чоловіка, який дратівливо намагався зав’язати краватку.

— Любий, ти ж знаєш, що там збереться чимало впливових людей. Це мій шанс заявити про себе. Зав’язати нові знайомства та контакти. Розумієш? — я говорила терпляче, але з відчаю кулаки міцно стиснулися. Кріс вже вкотре за місяць повертався до цього питання.

З найпершого дня, коли я повідомила йому про те, що мені вдалося дістати квитки на щорічний благодійний Геловінський бал, Кріс висловлював своє невдоволення. Жодні аргументи не могли його переконати надовго. І мені доводилось знову й знову пояснювати та переконувати: квитки дорогі не через те, що хтось наживається на них, а тому, що виручені кошти підуть на благодійність: квитків два, бо на бал прийнято приходити парою. Він знав, що я вже кілька років хотіла потрапити на цей бал й наче погоджувався з цією думкою. Наче…

Останні кілька днів Кріс не згадував про бал і я вирішивши, що коханий нарешті все зрозумів та прийняв, видихнула. Але ж ні. У нас залишалось всього кілька годин до початку балу і ось, будь ласка, він знову повернувся до своїх обурень.

— Це просто знущання! — фиркнув Кріс та жбурнув краватку на крісло, поруч з шафою. Слизька тканина не втрималась та швидко зісковзнула на підлогу. Не звертаючи на це увагу я підійшла до крісла, спокійно підняла краватку та зробила крок до нього, щоб допомогти та той лише хитнув головою, — Як ти можеш бути такою спокійною?! — моя брова моментально метнулась догори.

— Тобто?!

— Ти все прекрасно розумієш! Мало того, що підписала мене на це все, то ще й вдаєш спокій. Чи тобі байдуже те, як я почуваюсь? —  виваливши все на мене він повернувся до дзеркала та почав смикати комірець сорочки. Я чудово знала цей рух. Він був передвісником того, що Кріс почне нарікати на одяг і зрештою стягне його та нікуди не піде. Тільки от я до останнього сподівалася, що бодай сьогодні  все пройде гладко. Але ж ні…

— А знаєш, не потрібно! — випалила несподівано для себе, — Якщо не хочеш йти — не йди.

Кріс явно не очікував цього й на мить в його погляді промайнула розгубленість. Та він швидко опанував себе й заледве стримуючи посмішку нахмурив брови:

— Кажеш це навмисно, щоб потім мати привід для обвинувачень?

— Знову недогода? — я поглянула на великий настінний годинник і відмахнулась, — Наче могло бути інакше. Я до Найлі. — Не кажучи більше ні слова вийшла з кімнати й попрямувала до авто. У носі почало щипати й в кутиках очей відчулась волога. Образа, наче набат, гупала в грудях та стискала серце. Чому все так? Чому Кріс вчинив саме так? Хіба так поводяться з коханими?

Сівши в авто кілька разів глибоко вдихнула та видихнула. Осіння прохолода протвережувала й не давала заплутатись. Щойно я провернула ключ й тієї ж миті телефон синхронізувався з авто. Практично на автоматі набрала номер подруги й під гудки в гучномовці натиснула на газ.

— Стеф? — обережно покликала Найлі наче розуміючи, що я зараз скажу.

— Можеш піти зі мною? Нехай ми запізнимось поки ти зберешся, але я просто не можу проґавити таку можливість! — я говорила крізь здавлене горло й до побіління пальців стискала кермо.

— Буду готова поки ти доїдеш. — якось надто швидко погодилась Найлі. Складалось враження, що вона наче чекала мого дзвінка. Але це й не дивно. Кожного подібного разу я телефонувала їй. Щоправда, цього разу я переконувала її, що зриву не буде й все пройде ідеально. Очевидно, я була надто наївною. Після балу мені варто дуже серйозно про це поговорити з Крісом. Але це буде потім. Зараз потрібно зосередитись на балу та тому, заради чого я туди йду.

— Ох, Стефані, — подруга кинулась мене обіймати щойно відкрила двері.

— Тільки не кажи, що попереджала, — пробурмотіла я, закусуючи губу щоб не розплакатись. Тепло обіймів подруги гріло більше, ніж обійми коханого.

— Не буду, — пообіцяла Найлі, — Ти доросла дівчинка й сама чудово бачиш та розумієш, що відбувається. Принаймні на сподіваюсь на те, що бачиш.

— Угу, — буркаю й дивлюсь на подругу. — Виглядаєш шикарно. Але якось ти надто швидко зібралась. Мені знадобилось в кілька разів більше часу. Як так? Я їхала так довго чи…. — Найлі просто всміхається, а я нарешті розумію: — Ти готувалась зазделегідь, так?

— Я сподівалась, що до цього не дійде, — запевнила подруга лише підтверджуючи мою здогадку.

— Ти просто неймовірна! Дякую! — мені радісно та соромно водночас і в голові настільки каша, що я не розумію що робити далі. Подруга зробила те, що мав би зробити коханий. Вона подумала про запасний варіант. А я настільки довірилась Крісу, що не подумала про це. 

— Візьму сумочку й можемо їхати, — широко всміхається Найлі і я розумію, що з подругою точно не прогадала.

Всю дорогу до району мистецтва та складів ми мовчали. Точніше, мовчала я. Найлі кілька разів підспівала знайомим пісням та кинула парочку жартівливих фраз. Але я все ще намагалась опанувати себе й паралельно слідкувала за дорогою. Кілька разів я кинула оком на панель виклику дзвінків в надії, що Кріс зателефонує. Але все дарма. Як, власне, і завжди.

— Приїхали, — оголосила те, що й так було зрозуміло. Та для мене це ще й був такий собі підсумок моїх старань. Підтвердження того, що я це зробила.