Розділ 17. З куприком, котом і потенційним майбутнім

Його квартира теж пахне… спокоєм. Я не знаю, як саме він пахне, але якби довелося описувати — то це щось середнє між чистою білизною, дорогим деревом і ледь вловимим ароматом міцної кави. Ніякого хаосу. Жодних розкиданих шкарпеток. Жодного «ой, я потім приберу».

Застигаю в передпокої з переноскою в одній руці й сумкою в іншій. Відчуваю себе контрабандисткою, яка незаконно провозить у цей стерильний світ шматочок власного безладу. 

— Заходь, — каже Демонович, зачиняючи двері.

Манюня в переносці видає коротке обурене «няв». 

— Якщо вона зараз подряпає твій дизайнерський диван, мені доведеться продати нирку, — попереджаю цілком серйозно. 

— Я переживу диван. А нирку залиш собі. Стане в пригоді.

Пирхаю. Починаю розшнуровувати черевик, балансуючи на одній нозі, як підбитий фламінго. Звісно, центр гравітації мене зраджує. Його рука миттєво опиняється на моїй талії, притискаючи до твердого тіла. 

— Все гаразд, — заявляю гордо, зависнувши під кутом сорок п’ять градусів. 

— Звісно, — серйозно киває. — Ти просто вкотре намагаєшся дослідити підлогу куприком.

Вирівнююся. Дарма він про нього нагадав — у спині починає нити за замовленням. 

— Сідай, — наказує м’яко. 

— Я впораюся. 

— Звісно, впораєшся. Але сьогодні ти воювала з родинною деспотією і сходами. Це поважна причина припинити бути залізною леді.

Сідаю. Обережно. Як пенсіонерка на обледенілу лавку. Демонович опускається на одне коліно, допомагає зняти взуття й акуратно ховає його в шафку. Тільки після цього відчиняє переноску.

Манюня виходить повільно, з виразом морди «я вас усіх запам’ятала». Обнюхує кут. Ніжку дивана. Кросівки Демоновича. Потім піднімає голову й завмирає. 

Він дивиться на неї. Вона — на нього. Двоє альфа-хижаків у замкненому просторі.

— Я купив лоток, — повідомляє їй зі своїм фірмовим демонським спокоєм. — Тож тобі є куди ходити, крім мого взуття. 

Мені здається, Манюня примхливо закочує очі — мовляв, за кого ти мене маєш, шкіряний? Я порядна кицька. 

Я різко повертаюся до нього, на мить забувши про біль. 

— Що ти купив? 

— Лоток. Наповнювач. Дві миски. І корм. У кормах я не тямлю, поклався на поради консультанта. Якщо не підійде — скажи, замінимо.

Кліпаю очима. Раз. Другий. 

— Як довго ти готувався до нашого вторгнення? 

— З того самого моменту, як ти нахабно від мене втекла, розбивши мені серце. 

Дивлюся на нього так, ніби він щойно зізнався, що вміє літати. 

— Ти справжній? 

— Можеш помацати. Я навіть підкажу, де саме...

Я теж, за прикладом кішки, закочую очі, хоча через бурякові щоки це виглядає не так ефектно. Той “степлер” сам мене мацав у ліфті скільки хотів.

— Ти… — затинаюся. — Ти пошляк! 

— Тільки коли ти поруч. Мої фантазії живуть власним життям, варто тобі лише торкнутися мене. 

І не тільки фантазії ― мелькає в голові. Щоки палахкотять уже не буряковим, а справжнім пожежним кольором.

— І ти не уявляєш, як мені хочеться ці фантазії втілити в життя прямо тут. Але в моєї жінки забитий куприк, тому... — він робить паузу, і його голос стає небезпечно оксамитовим. — Доведеться бути джентльменом. Принаймні перші п'ятнадцять хвилин.