Розділ 16. Жахливий Роман не жахливий

Ледь не перечіпаюся об власну ногу. Знову. Це вже втретє за день, і я починаю підозрювати, що гравітація має на мене особисту образу.

— Не бери, якщо не хочеш, — тихо каже Демонович, не зупиняючись. 

Він уже спустився на проліт нижче, тримаючи переноску з Манюнею так обережно, ніби там не кошеня, а радіоактивний елемент. 

Манюня демонстративно нявкає. Мовляв, так, радіоактивний. І небезпечний.

Але я відповідаю: 

— Алло. 

— Ти де? — без «привіт», без «як справи». Голос роздратований, фонить луною. — Я приїхав, а квартира зачинена.

Заплющую очі. Повільно вдихаю. Повільно видихаю. Повільно спускаюся сходами, при цьому все одно примудряюся вдаритися ліктем об перила. 

— Не вдома. А мама в лікарні. Якщо ти раптом забув, — кажу рівно. 

В слухавці ображено сопуть. 

— Я хотів подзвонити. 

— Ого. Яка самопожертва. 

— Люб, не починай.

Я відчуваю, як щось у мені вже «почало». Воно тихо тліло кілька місяців, а тепер піддули повітря. 

— Ти лиш сьогодні подзвонив, — кажу, намагаючись не підвищувати голос. — Вона в лікарні кілька днів! 

— У мене була депресія.

Зупиняюся просто посеред сходів. Добре, що Демонович внизу й не бачить мого обличчя. Бо воно зараз… ну, не лагідне. 

— Настільки депресія, що ти три дні «пиячив на дачі»? 

— Це був спосіб втекти від жорстокої реальності, — серйозно відповідає Вова. — Ти не розумієш. Алкоголь — це симптом, а не причина. Я не захистився, мої мрії пішли прахом! Це кінець життя! Всесвіт надто жорстокий до мене й несправедливий!

Я тихо сміюся. І від цього сміху мені самій стає моторошно. 

— Серйозно? Викладачі несправедливі? Чому? 

— Бо заздрять. Я дуже розумний!

Пирхаю. 

— Ага. А ще, мабуть, твоя байдужість — це травма покинутого батька? 

— От бачиш! — оживає він. — Ти знову знецінюєш. Ти завжди знецінюєш. У мене дефіцитарний тип прив’язаності. Я емоційно недоотримав у дитинстві. Мені складно проявляти турботу.

Я кліпаю. Раз. Другий. 

— Вов, — кажу повільно. — Турбота — це не факультатив. Це не «за наявності внутрішнього ресурсу». Це коли мама в лікарні — ти дзвониш. Крапка. 

— Ти жорстока, — зітхає. — Ти мене не розумієш. Мене ніхто не розуміє. Я завжди сам. Мені доводиться виживати.

Я спускаюся на останні сходинки, виходжу на холодне повітря. Воно трохи протвережує. Демонович мовчки відчиняє мені дверцята машини. Я сідаю, притискаю телефон до вуха так сильно, що, здається, ще трохи — і він вросте в щоку. 

— Виживати? — перепитую. — У квартирі, яку оплачує мама? Купує продукти зі своєї пенсії, годує тебе, одягає, щоб «Вовочці було легше»? 

— Ти знову про гроші! Це токсично! 

— А пиятика — ні?

Він мовчить секунду. Потім починає знову — плавно, впевнено, майже лекційно. Про те, що він у відчаї. Що в нього екзистенційна криза. Що суспільство тисне. Що батько пішов, і це сформувало його унікальний стиль копінгу. Що мама завжди більше любила мене, бо я «зручна». Що я не даю йому простору бути собою. Що можна для брата й постаратися, під’їхати, передати ключі, бо мама ж точно їх залишила…

Я слухаю. І відчуваю, як у мене починає тремтіти коліно. Воно завжди так робить, коли я злюся. Кидаю погляд на Демоновича. Він веде машину спокійно, але його пальці на кермі трохи напружені. Манюня в переносці вже не нявкає, наче відчуває мій настрій. І раптом у мене в голові щось клацає.

— Вов, — кажу я. 

— Що? 

— Я не приїду. 

— У сенсі? 

— Я не приїду відкривати квартиру. 

— Ти серйозно? І де мені ночувати?

Відчуваю, як серце калатає так, що аж у вухах гуде. Але голос — дивно спокійний. 

— У мене є плани. Моє життя. І, знаєш, у мене теж може бути депресія. І травма покинутого батька. І дефіцитарна прив’язаність. Але я чомусь не знімаю з себе відповідальності. 

— Ти егоїстка. 

— Можливо, — знизую плечима, хоча він цього не бачить. — Ключі дам завтра. 

— Я можу приїхати до тебе. 

— Я не вдома. І не буду вдома всю ніч. 

— А де? 

— Не твоя справа, Вов… Я ж не питаю, з ким ти був на дачі і де та дача розташована…

Знову сопе ображено. 

— І в кого мені тепер переночувати? 

— У тих, з ким ти був, коли мама лежала в лікарні. 

— Ти на себе не схожа, Люб. 

— Так, — відповідаю. — Мабуть. Але мені це подобається.

І кладу слухавку. Рука тремтить так, що телефон мало не вислизає. Я ловлю його, але при цьому зачіпаю ліктем бардачок. Він відкривається, з нього висипається акуратний стос документів. Звісно. Бо якщо вже незграбно — то по повній.

— Чорт… — бурмочу й намагаюся зібрати папери, але пальці не слухаються. Демонович накриває мою руку своєю. 

— Все гаразд. Забий! — стискає, спиняючи мою метушню. 

Я завмираю. Намагаюся дихати рівно й втихомирити те кляте коліно. 

— Хто це був? — питає тихо.

Ковтаю клубок у горлі. 

— Брат.

Від авторки!

Мої любі, потіште, будь ласка, мене своїми вподобайочками, хто ще не потішив. Я гадаю, після сьогоднішньої проди Любочка їх однозначно заслужила за свою боротьбу. І авторка теж) 

З любов’ю ― ваша Ванілька ❤️