Розділ 15. Знайомство і пріоритети

Я стискаю пальці на лямці сумочки так, ніби вона може врятувати мене від екзистенційної кризи. Не може.

Бо за склом — лікарня. А поряд Демонович, і в руках у нього пакет із контейнерами, акуратно складеними, ніби ми не до мами в палату йдемо, а на дипломатичну місію. І я гадки не маю, як мине ця епохальна зустріч. Можливо, мене просто порве на шматки.

— Готова? — питає він. 

Ні. 

— Так, — кажу я.

Виходжу з машини й одразу ж згадую про куприк. Він нагадує про себе тонким, образливим болем. 

— Не квапся, — тихо каже Демонович, притримуючи мене за лікоть. 

— Я й так як черепаха, — бурмочу. Бісить, що мушу ходити повільніше, ніж звикла. Здається, через це нікуди не встигаю.

Усередині лікарні тепло й задушливо. У грудях підіймається знайоме відчуття провини, тривоги й напруження. Наче я знову маленька й зараз мене оцінюватимуть. 

— Не стискай щелепи, — звучить голос Демоновича біля самого вуха. 

Я кліпаю очима. 

— Я не стискаю. 

— Стискаєш. 

Розслабляю. Справді боліло.

Мама лежить біля вікна. Побачивши мене — а точніше, нас — вона буквально… розквітає. Дуже чітко бачу цей момент перевтілення. Це як перемикання каналу. Щойно була втомлена, стражденна жінка — і ось уже легка, світська, майже кокетлива.

— Любочко! — тягне вона. — А це…? 

І її очі ковзають по Демоновичу з таким професійним інтересом, що мені хочеться кашлянути. Вона прекрасно знає, хто він. Бачила на фото. Але ж… 

— Добрий вечір, — спокійно каже він. — Роман.

Мама сідає рівніше, поправляє волосся. 

— Поліна Дмитрівна. Ви вже вибачте, що через мене довелося турбуватися. Любі зовсім не треба було. Вона ж така зайнята, і ви, певно… 

(Переклад: я страждаю, але я шляхетна).

— Турбота про близьких — це нормально, — рівно відповідає він. 

Стою збоку з пакетом узвару й почуваюся кур’єром у власному житті. 

— Ви так гарно виглядаєте, — мама усміхається йому. — Любочка казала, що ви… працюєте разом?

Я ледь не впускаю контейнер. І червонію до коренів волосся. Я казала? Коли? Це мама провела власне розслідування, щойно я влаштувалася. А виставляє мене, наче я постійно з нею про нього балакаю.

Демонович спокійно ставить пакет на тумбочку. 

— Так, разом. І я дуже радий, що Любочка дозволила мені сьогодні скласти їй компанію.

Мама кидає на мене змовницький погляд, наче це її заслуга, що я ось тут, перед нею, за руку з власним босом, і ледь-ледь змінює інтонацію: 

— Та вона в мене така… самостійна. Ні в кого нікли нічого не просить. А деколи варто... Не все ж жінці тягти…

Автоматично втягую плечі.

— Мам, ми принесли борщ, — кажу швидко. — І пюре з котлетою. І узвар. 

— Ой, ну що ви… Це зайве. Я б і так обійшлася. Мене ж тут годують. 

— Рисовий суп, — тихо нагадую. Хочеться втомлено закотити очі ― актриса. 

Мама зітхає. 

— Ну, так… але це ж дрібниці. Головне — увага.

Вона відкриває контейнер, вдихає запах і заплющує очі від задоволення. 

— Ой, як пахне… Романе, ви так турбуєтеся… Це рідкість нині. 

— Думаю, це нормально, коли чоловік турбується про жінку. Мабуть, не ті чоловіки вам зустрічалися.

І в палаті на секунду стає тихо. 

Я хочу провалитися крізь землю. Вона ж мене своїми розпитуваннями та порадами просто вимучить. 

Мама усміхається, але очі стають уважнішими. Куштує борщ. 

— Боже, як смачно… Любочко, ти ж знаєш, я таке люблю. 

Я знаю. Також знаю, що вона щойно казала, ніби нічого не хоче.

— Вова дзвонив? — уже професійно переводжу тему на те, що точно її відволіче. 

— Дзвонив, — її обличчя світлішає. — Сказав, що приїде наприкінці тижня. Гроші перекинув. Такий молодець… 

І погляд — на Демоновича. Мовляв, ось теж турбується. 

Я відчуваю, як пальці злегка холонуть.

— Такий турботливий, — продовжує вона. — Завжди допоможе. Хоч і грошей небагато в нього, але про маму піклується… 

Я напружуюся. 

— Любочко, ти ж пам’ятаєш, як він… 

— Поліно Дмитрівно, — м’яко перебиває Демонович. — Зараз головне, що вам комфортно й спокійно. У контейнерах ще вистачить на вечерю. Фрукти в пакеті, йогурт ми залишимо у холодильнику в коридорі. Любочка підписала. Але вона сьогодні цілий день на ногах. А лікар їй рекомендував спокій після травми. Тож нам уже час.

Я дивлюся на нього. 

Мама на секунду завмирає. А потім знову усміхається. 

— Звісно. Я ж не тримаю. Ви молоді. У вас справи… Любочко, то що сказав лікар? Серйозна травма? Бідолашка моя. Ти ж із дитинства в нас така трішки незграбна й розсіяна… 

— Ні, — кажу тихо. — Не серйозна. Одужаю…

Соромно так, що хочеться в повітрі розчинитися. Звісно, я незграба, я ж Любочка. Дивись он, Романе Демоновичу, з ким тобі доведеться стосунки будувати. 

— Це добре, — каже вона. — Бо ти одненька в мене донечка… На тебе вся надія. Тобі берегтися треба… 

І знову цей тон. Наче я — дитина.

Демонович ледь торкається моєї спини. Ледь-ледь. Але цього досить, щоб я відчула впевненість. І відповідає замість мене: 

— Обіцяю берегти Любочку як зіницю ока. 

Мама переводить погляд із мене на нього. І раптом каже: 

— Романе… а ви надовго в житті моєї доньки?