13.2

Відчуваю, як тремтять пальці. Як серце знову збивається з ритму. Як у голові крутиться одне-єдине:

«Я поговорю. Я все поясню. Я скажу, що злякалась. Що втекла. Що…»

Що я доросла жінка, між іншим. Майже відповідальна. Майже. І маю своє власне окреме незалежне життя… От!

Ну, він же розумний чоловік. І не псих, правда? Має зрозуміти… 

А може, ми просто забудемо той вечір. Може, він просто знову шпетитиме мене за якийсь дурнуватий шрифт, неправильний відступ або надто живу презентацію. Може, я зараз зайду, він скаже: «Любочко, де звіт?» — і все. 

Світ повернеться на вісь. Я — в крісло. Він — у свою холодну демонську велич.

Роблю крок до кабінету. Потім ще один. Коридор сьогодні здається довшим. Підбори стукають так, ніби видають мене з головою.

Стаю перед дверима. Серце б’ється десь у вухах. Рука не слухається. Пальці ковзають по гладкій поверхні, ніби я забула, як це стукати.

Зрештою наважуюсь й тихенько шкрябаю пальцями гладку поверхню.

— Увійдіть, — лунає зсередини.

Так і хочеться пропищати: “А можна я тут постою”, але штовхаю стулку й переступаю поріг. І одразу ловлю його погляд.

Демонович сидить за столом. Свердлить мене своїми демонськими очиськами, від яких мені завжди хочеться або втекти, або виправдатись за всі гріхи, що вчинила за недовге й не надто бурхливе життя.

Серце падає в п’яти. Буквально. Відчуваю це фізично — як щось важке летить униз і тягне за собою все інше.

— Доброго ранку, — видавлюю чужим голосом. Таким тоненьким й писклявим, що одразу стає і соромно, і смішно. І трохи ніяково.

А він… він дивиться. Просто дивиться. Не кліпає.

І мої зуби починають вибивати чечітку. 

І тільки тоді, смакуючи мій страх, повільно не каже:

— Вітаю, Любочко.

Від того, як він вимовляє моє ім’я, стискається живіт. Не тільки від страху. Ох, ні… Ці хрипкі нотки… я пам’ятаю їх надто чудово. Надто яскраво… 

Машинально відступаю на пів кроку — і впираюсь спиною в двері. 

А він повільно відсуває стілець. Навмисно повільно, щоб подражнити мої натягнуті нерви. Так само повільно встає.

І йде до мене. Кожен його крок — як окремий удар по нервах.  

Я ковтаю, але в горлі сухо, як у пустелі.

— Давно не бачились, — каже він хрипко і надто спокійно, зупинившись на відстані кількох кроків. — Не пам’ятаєш, коли востаннє?

Мені хочеться сказати “вибачте”. Або “я не хотіла”. Або “я злякалась”. Загалом усі ті речі, які продумувала по дорозі… Але натомість просто стою і стискаю пальцями край светра.

— Я… — починаю і зупиняюсь. Думки розбігаються, як коти від пилососа. — Я хотіла подзвонити.

Він робить ще крок.

— Хотіла, — повторює. — Але не подзвонила.

Ще крок.

— Я дзвонив, — каже тихо. — Ти не брала слухавку.

Коліна зрадницьки м’якшають. Я відчуваю це — як тіло раптом вирішує жити окремим життям. Спина притискається до дверей сильніше. Наче я можу в них втиснутись. Зникнути.

— Я злякалась, — виривається нарешті. — Я… це було… несподівано. А потім мій телефон…

Він зупиняється зовсім близько. 

Я відчуваю його тепло. Запах. Ту саму небезпечну суміш стриманості й напруги.

— Злякалась, — повторює він повільно. — А я — ні.

Нахиляється трохи ближче.  

― Знаєш, — каже ще тихіше, — що мені найбільше хочеться зараз зробити?

Я хитаю головою. Не можу видихнути. Серце гупає так, що, здається, його чути в сусідньому кабінеті.

Він дивиться прямо в очі. А потім кладе руку біля моєї голови, впираючись у двері, й скорочує останню відстань. Одним швидким рухом втискає у двері й зминає мої вуста жорстким і лютим поцілунком.