ПЕРША ЧАСТИНА Початок нашої ворожнечі Розділ 1

Усе почалося багато років тому.

Запитаєте: що саме?

Наша ворожнеча...

Мені було сім, коли я вперше з ним зустрілася.

Він приїхав до нас на Зажинки — одне з найважливіших свят для кожного кріпака, адже від цього дня залежав не лише врожай, а й те, чи переживуть наші родини зиму під панським ярмом. Білобрисий хлопчисько у смішному одязі, який ніколи не грався з іншими дітьми, не ганяв у полі за межами нашого невеличкого села й не вилазив на дах. Молодий панич, який майже весь час проводив у своєму маєтку й украй рідко виїжджав кудись за його межі.

У нас навіть гра із хлопчаками була: стежити за панським дитя. Коли з'являвся вільний час, ми підіймалися на дзвіницю та спостерігали, як біля невеличкого ставка на подвір'ї свого маєтку стоїть блідий світловолосий хлопчисько. Він годинами міг вдивлятись у воду. Пізніше нам набридло спостерігати за ним. Та ось одного разу сусідський розбишака Рік запитав: «А хто з нас найсміливіший?» Пам'ятаю, як усі озирнулися на мене.

Я завжди була відважною, принаймні я так вважала. Що вже й говорити про те, як легко мене було підбити на всілякі витівки. Єдина дівчинка серед хлопців не могла дати себе на сміх підняти. Тому я й доводила, що сильна і нічогісінько не боюся, що не злякаюся чергової капості друзів. Хоча злякалась. Дуже. До тремтіння в колінцях. Проте вголос лише розсміялася: «Та ну вас!»

І пішла...

Ми легко перелізли через паркан. Хлопці сховались у засідці, зрідка виглядаючи та маячачи руками — не стій, уперед! А я на ватяних ногах наблизилася до дверей. Такої! Чого боюся? Чого серце вистрибує? Хоч це й був маєток нашого пана, але хто ж мене спіймає? Треба просто постукати важким металевим кільцем й утекти. Вже навіть простягла руку, коли несподівано двері самі відчинилися. Здається, я забула, як дихати. На якусь мить тіло немов заціпеніло — я не могла навіть поворухнутися. Коли ж заціпеніння минуло, чомусь замість того, щоб розвернутися й утекти, я рішуче увійшла всередину.

Страх сковував усе тіло, думки плуталися, але допитливість перемогла. Ноги самі повели вперед. Навколо панувала така тиша, ніби тут не було жодної живої душі. Величезна зала мала моторошний вигляд. Здавалося, що портрети колишніх господарів дивляться на тебе зверхньо та з невдоволенням.

«Мені не страшно, не страшно!» — подумки повторювала я, йдучи вгору сходами. Затамувавши подих, дослухалася до найменшого шарудіння, однак навколо лунало лиш відлуння власних нерішучих кроків. Тому грюкання дверей десь удалині здалося неймовірно гучним. Серце тьохнуло й забилося швидше. Прислуга?! Не роздумуючи, я кинулася вперед, побоюючись бути спійманою.

І потрапила у пастку...

— Піймалася!

Я об щось перечепилася й проїхалася животом по підлозі, і тієї ж миті наді мною пролунав гучний сміх. Я не стала чекати: миттю підвелася, обсмикнула спідницю й злісно поглянула на того, хто так жорстоко підставив мені ногу.

Білобрисий хлопчисько зухвало усміхався. Його сірі очі дивилися зарозуміло та водночас глумливо. І якщо раніше, здалеку, здавалося, ніби панич ненабагато старший за мене, то тепер, коли я опинилася прямо перед ним, я зрозуміла, як помилялась. Він виявився вищим на голову, а то й більше! І років йому, напевно, було вже з одинадцять. Погляд він мав зовсім не дитячий — з якимось недобрим відблиском.

— Ви справді думали, що вас не спіймають?

— Вас... — я мимоволі насторожилася й злякано озирнулася, бо нарешті збагнула: я опинилася в покоях юного панича.

— Трійця, яка ховалася в кущах малини, саме відбуває покарання. 

Ніби на підтвердження його слів, десь із заднього двору донісся дитячий крик та плач.

— Батько не любить непроханих гостей... — спокійно промовив хлопчисько й зневажливо глянув на мене. — Тим паче власних надто нахабних селян.

Всередині все стислося від чергового крику. Я метнулася до дверей, але вони раптово зачинилися просто перед моїм носом.

— Не так швидко, кирпата!

— Відпусти! — я стиснула кулаки, понад усе на світі бажаючи заїхати хлопчиську по пихатій пиці, зламати його рівний ніс.

Мама боялася наших господарів та намагалася навчити мене цього ж: боятися та поважати великий дворянський рід Венських. Але я просто не розуміла, чому маю тремтіти перед цими гидкими людьми. «Від них залежить наше життя!» — нерідко говорила мама, на що я лише слухняно кивала, але поваги не відчувала.

— Чому тоді я тут, а вони там?! — з нерозумінням запитала я в хлопчиська й облишила марні спроби відчинити двері. — Адже це я прийшла, це моя ідея була.

— Брешеш, — похитав головою юний панич. — Вони поплатилися за боягузтво, а ти смілива. Смілива й нерозумна. Буде шкода, якщо тебе відшмагають.

— Яке боягузтво? Ми просто бавилися. Це ж гра!

За вікном знову пролунав крик, від якого затремтіли руки. Нас часто карали за витівки. Мене й саму батько міг відшмагати, але ніколи... ніколи я не чула, щоб Рік так кричав. Він завжди зносив усе мовчки. Що ж тоді там відбувається?

— Запам'ятай, кирпата! — несподівано промовив хлопчисько, наче вгадав мої думки. — Ніколи не гнівай чаклуна.