Розділ 1. Ти пообіцяв

Роман Князєв був чоловіком, якому жінки пробачали будь-що. Особливо до того, як дізнавалися, що пробачати доведеться регулярно.

У свої тридцять він мав усе, що вважав необхідним для щасливого життя: власну квартиру в центрі столиці, дорогий автомобіль, посаду генерального директора великої компанії з виробництва одягу та телефонну книгу, в якій жіночих імен було на пів планети.

Маша Руда, Маша Фітнес, Маша П'ятниця. Даша Банк, Даша Нова, Даша Не Брати.

Сьогодні в нього була Маша, завтра планувалася Даша, а на вихідні Роман домовився з Олею та Меланією. Причому обидві були переконані, що запрошені на романтичну вечерю лише вдвох із ним.

Сам Роман не вважав це брехнею. Просто деякі деталі вечора ще потребували узгодження.

А ось на роботі його любили значно менше, ніж у ліжку.

Компанія «Князєв Груп» випускала все: від жіночої білизни й вечірніх суконь до спортивних костюмів, чоловічих колекцій та дитячого одягу. Власне виробництво, десятки магазинів, контракти з великими торговельними мережами. І, звісно, постійні зйомки нових колекцій.

Моделі в офісі з'являлися частіше за кур'єрів, ну і, звісно, Роман особисто затверджував кожну кандидатуру. Називав це відданістю справі.

На превеликий жаль інших працівників, добрішим це його не робило. Він міг звільнити людину за запізнення на десять хвилин, рознести керівника відділу за неправильно поставлену кому в договорі й змусити дизайнерів повністю переробити колекцію, яку сам же затвердив напередодні.

При цьому Роман знав, яку білизну носить майже кожна незаміжня співробітниця офісу, а деякі заміжні теж не стали винятком.

Секретарка Надя називала начальника подумки «Його Блудна Світлість». Вголос, звісно, лише Романом Олександровичем.

І все було б прекрасно, якби одного четверга він не вирішив, що світ створений виключно для його задоволення.

Того дня компанія підписала контракт із великою європейською мережею магазинів. Роман мав усі підстави святкувати майбутні прибутки, тож випив із партнерами кілька келихів дорогого віскі, а ближче до опівночі опинився у квартирі дівчини, з якою познайомився того ж вечора.

Її звали Марта. Або Мар'яна. Або Марія... Він точно пам'ятав, що на «Мар».

Дівчина мала довге чорне волосся, зелені очі та маленьке татуювання на внутрішньому боці зап'ястка. Три переплетені пелюстки, схожі на конюшину, тільки з гострими кінчиками.

Вона була не схожа на інших його знайомих. Не випрошувала подарунків, не запитувала про зарплату, не намагалася випадково залишити в його машині помаду. Натомість ставила дивні запитання.

— Ром, а ти колись хотів сім'ю?

— Звичайно, красуне моя. Роздягайся.

— Справжню?

— А буває несправжня?

Вона сиділа навпроти нього на дивані, підібгавши ноги, та якось не поспішала потрапити до ліжка.

— Дружину. Дітей. Щоб назавжди.

Роман усміхнувся, бо настрій був чудовий. Віскі приємно грів груди, дівчина була неймовірно гарна, а ніч обіцяла виявитися ще кращою.

— З тобою? Хоч завтра.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Вона простягнула руку, і Роман, не довго думаючи, поцілував її пальці.

— Одружуся з тобою, вдягну тобі каблучку з таким діамантом, що всі подруги позеленіють. Купимо будинок. Народимо дітей.

— Двох?

— Та хоч двійню! Навіщо витрачати час двічі?

Марта засміялася, проте сміх швидко згас.

— А ти сам хотів би народити?

Князєв зареготав.

— Я? Красуне, заради тебе хоч трійню! Ходитиму з животом, ти годуватимеш мене полуницею, а я скаржитимуся на токсикоз. Домовилися?

Вона не засміялася.

— Правда?.. Ти цього хочеш?

Роман нахилився ближче й торкнувся губами її шиї.

— Та-а-ак, люба моя. Обіцяю, що сам народжу тобі двійню. Так і буде.

— Ну, якщо обіцяєш...

На мить татуювання на її руці стало червоним, наче під шкірою спалахнула маленька жаринка.

А вже о сьомій ранку Роман прокинувся з головним болем і дуже неприємним відчуттям, що вчора наговорив забагато. Та сама Марта-Мар'яна-Марія спала поруч, поклавши долоню під щоку.

Він обережно підвівся, зібрав розкиданий одяг, знайшов годинник під ліжком і витягнув із ванної зубну щітку, яку сам же вночі дістав із дорожнього набору. То була така звичка: нічого після себе не залишати. Навіть черевики протер вологою серветкою, щоб не залишити на килимку біля дверей жодної грудочки бруду.

Роман був акуратним чоловіком. Особливо коли тікав.

Уже в ліфті він заблокував номер Марти. Ну так, про всяк випадок.

Час минав, і весь наступний тиждень минув чудово.

Роман підписав два контракти, купив новий годинник, посварився з головною дизайнеркою через довжину спідниць у новій колекції й двічі переніс побачення з Дашею, тому що переплутав її з Машею.

У п'ятницю ввечері накрапав дощ, розмиваючи вогні вечірнього міста. Небо затягнуло низькими хмарами... Князєв на диво залишався вдома сам та збирався просто з'їсти стейк.

Раптом у двері подзвонили.

— Кого там принесло?

За вікном загуркотіло. Десь зовсім близько вдарив грім, та так сильно, що задзвеніли скляні келихи на кухні. Світло під стелею на мить згасло й знову спалахнуло.

— Чудово. Ще й електрика накриється.

Він глянув у вічко. Нікого.

Тоді відчинив двері й визирнув на сходовий майданчик. Порожній коридор освітлювали звичайні жовтуваті лампи. Ліфт стояв на першому поверсі, сусідські двері були зачинені, і лише біля самого порога лежав невеликий чорний конверт.

— Дуже смішно.

Він нахилився, підняв його двома пальцями й ще раз озирнувся.

На конверті чорнилом було написано:

«Роману».

Раптовий порив вітру пройшовся квартирою. Двері за його спиною різко грюкнули, і чоловік здригнувся, ледь не випустивши конверт.

Дощ посилився, важкі краплі забарабанили по підвіконнях, а десь унизу завила автомобільна сигналізація.