6.2

⚜

Декілька наступних днів минули дещо напружено.

Нільс кудись зник і відтоді в будинку не з'являвся. Опіку над нами знову взяла на себе Інгрід. Я думала, що вона вважала себе трохи винуватою в конфлікті, проте не давала цього знати. Ми з Лів намагалися якомога більше долучатися до роботи й приголомшено відмовлялися від грошей, які Інгрід одного ранку вивалила на стіл перед нами.

— На газети, одяг і речі особистої гігієни, — наполягала вона, дивлячись то на мене, то на Лів. — Ви скільки завгодно можете вважати це відплатою за гостинність, проте всім іншим робітникам, тим, що живуть і працюють тут, платять.

— Ми не робітниці, — слабко й даремно заперечила Лів, бо Інгрід холодно відрізала:

— Відмовлятися від подяки невиховано, знаєте-бо, — зняла фартух і пішла геть із кімнати, повідомивши: — Не сумуйте, любоньки, я лиш туди й назад!

Ображати Інгрід не хотілося. Та й ніхто з нас не міг точно сказати, що гроші нам не знадобляться. Ми не збиралися витрачати їх, ні. Проте принаймні відкладати — на можливий порятунок звідси — здалося розумною ідеєю. Хтозна, наскільки ми тут застрягли?

Хтозна, чи повернемося ми колись додому?

Думати про це геть не хотілося, а доводилося. Бо хай як близько не здавався наш порятунок, тепер це було яскраве нічне сяйво на небі. І дотягнутися до того — неможливо.

Точно вже не зараз.

— Щось ви спохмурніли, дівчатка, — озвалася ще за тиждень Інгрід, пильно оглянувши нас із ніг до голови. — Не хочете піти зі мною на ринок?

— Якщо це не додасть вам проблем, — пробурмотіла я, не відволікаючись від тіста.

— Ви будете зі мною, любоньки. Мене люди знають.

— Тоді із задоволенням, — погодилася Лів, широко усміхнувшись.

Озброївшись кошиками й хустками, ми з Лів, як каченята, минали вулиці за Інгрід. Інгрід ішла неспішно — немов до цього вона поспішала тільки через нас із Лів, — віталася з усіма знайомими й розмовляла з особливо зацікавленими містянами, які кидали на нас свої погляди. Безумовно, усі, хто був того вечора в таверні, принаймні нас бачили. Можливо, не пам'ятали достеменно, але, побачивши поруч з Інгрід, точно впізнали. Вона представляла нас усім охочим, називаючи своїми далекими родичками, доньками однієї знайомої, що вже довго-довго живе бозна-де на краю світу.

Я заледве стримувала гмикання. Просто-таки хід конем із боку Інгрід.

— Як ви себе почуваєте? — розчулено поцікавилася одна з жінок, коли ми зупинилися біля лавки з рибою.

— Не став їм питань, Гердо, — похитала головою Інгрід, граційно заслоняючи нас спиною від зацікавлених очей. — Сама маєш розуміти, як це.

Протягом усієї вилазки вздовж гавані — саме тут розмістився ринок, повний риби й усіляких місцевих продуктів на будь-який смак, — ми з Лів грали ролі тихих дівчат, які через велике потрясіння кілька днів у страху просиділи вдома під наглядом Інгрід. Як не дивно, саме ця роль вдавалася нам із Лів найкраще.

— Хочеш газету, любонько?

Я озирнулася на Інгрід і зробила крок від лавки. Кольпортера за стійкою не було видно, що, власне, і було причиною моєї цікавості.

— Ні, — я сором'язливо відвернулася й повернулася до неї. — Мені було цікаво подивитися заголовки.

Інгрід закотила очі. Перехопила корзинку з однієї руки в іншу, кількома погрозливими кроками подолала відстань до лавки й штурмувала кольпортера, ляснувши рукою по стійці.

— Агов, Бесвальде! — гаркнула вона й зазирнула вниз, звідки вилізла голова кольпортера.

Той, щоправда, від несподіванки зойкнув і не розрахував відстань між своєю головою та стійкою, тому наступної ж миті зойкнув і застогнав.

— Чого горланиш, Інгрід?! — відізвався він, проте руку від голови не відібрав. Маленькі очі недобре зиркнули на Інгрід, а потім пройшлися й нами, зупинившись на мені. — Гей, я знаю тебе!

— Не відволікайся, Бесвальде, — гаркнула Інгрід, ще раз ляснувши по стійці, і повторила: — Газету!

— Спочатку гроші! — прогорланив кольпортер у своєму дусі, проте Інгрід навіть бровою не повела й відрізала:

— Спершу гляну, чи варто взагалі за твій непотріб платити!

Я не стримала нахабного хихикання. Маленькі очі кольпортера — гострі кинджали, не менше! — метнулися в мій бік. Притуливши руку до губ, я сором'язливо кахикнула й опустила голову додолу, закусивши губу зсередини.

Кольпортер не бажав сперечатися з Інгрід. Тому за мить він неохоче передав газету Інгрід і невдоволено поцікавився:

— Хто ці дівки?

— Мої племінниці, — відрізала Інгрід і перегорнула сторінку. — Якісь іще недоречні питання?

Кольпортер шмигнув носом.

— Ні.

— Ось і чудово, — Інгрід кинула кілька монет на прилавок і махнула рукою. — У таверні щоб я тебе більше не бачила. Айє!

— Айє, — буркнув кольпортер і знову сховався за стійкою.

Айє, повторила я подумки, коли Інгрід підморгнула, передавши мені газету. Айє, думала я, відчуваючи пальцями шорсткий папір і вчитуючись у текст.