Розділ 6

Астрід

Не можу сказати, що ранком усе стало краще.

Страшне усвідомлення неминучості охопило моє серце кришталевим капканом. Я не могла позбутися думки, що того чоловіка, Йоганса, вбили саме через нас, бо саме так воно й сталося. Нашу розмову з Брюнхільдою чудово чули. Я наразила їхню родину на небезпеку, і за своє добре серце вони поплатилися.

— Припини це, — зашепотіла Лів, одягаючись у сукню темного відтінку зеленого.

Я байдуже повернула до неї голову.

— Припинити що?

— Думати, — бовкнула Лів роздратовано чи то на мене, чи то на стрічки корсету, які їй ніяк не вдавалося самотужки затягнути. — Мене вже нудить від твоїх думок! Ми знайдемо інший спосіб повернутися додому. Обов'язково знайдемо, чуєш?

Справа в тому, що я не могла не думати. Ми мусили опинитися в дзиґарні цієї ночі. Мали б повернутися додому цієї клятої ночі. Тепер я не сумнівалася, що саме від дзиґарні залежить наша доля. Хто б інакше перешкоджав нам дістатися туди?

Чи все це чиясь дуже добре влаштована вистава, ціль якої… Залякати? Підірвати чийсь авторитет? Що?

— Агов!

Я підняла очі й зустрілася зі збентеженим поглядом Лів.

— Ти щось казала? — прохрипіла я не своїм голосом від раптової думки.

— Так, — Лів серйозно кивнула й насупила брови. — Спитала, чому Нільсові була так важлива твоя думка. Чому він дивився на тебе так, мов знає тебе.

— Я вже розповідала тобі, — зітхнувши, я поклала на туалетний столик гребінь, який протягом усього цього часу несвідомо крутила в руках. — Він врятував мене від лицарів, ось і все.

— Ось і все! — передражнила мене Лів й гмикнула собі під ніс, зав'язуючи під грудьми стрічки. — Ні, Астрід, щось із ним не те. Щось таке дивне в його погляді, навіть моторошне…

— А я казала тобі!

— А я не це маю на увазі!

Я підхопилася на ноги й обурено відрізала:

— А нічого іншого й бути не може!

Лів відвернулася від мене. Я знову впала на стілець, схопила гребінь й провела кілька разів по волоссю. Утім, так необережно, що лише сильніше його заплутала.

— Я маю на увазі, що він допоміг мені, Лів. Бачилися ми лише один раз. Звісно ж, те, що він прекрасно пам'ятає, як ховав мене від лицарів, лиш додає недовіри до нас. Якщо за мною ганялися лицарі, мабуть, мене прийняли за небезпечну даму. Він цілком може думати, що Йоганса вбили саме через мене.

Що, власне, і сталося, мовчазно нагадала я собі.

— І, напевне, просто зараз він дуже шкодує, що не дав лицарям схопити мене, — додала я сухо й таки розібралася із заплутаним волоссям, боляче потягнувши себе гребенем. — Мав би на одну мороку менше.

— Як ти можеш таке казати?! — обурено вигукнула Лів. — Те, що сталося, випадковість. За твоєю ж логікою, я можу цілком звинуватити себе в тому, що відпустила тебе саму, — Лів недовго помовчала й додала: — Двічі, між іншим! Хіба ці даремні звинувачення нам допоможуть?

— Навряд чи, — мусила я погодитися, і Лів урочисто кивнула.

— Отож!

Попри запевнення Лів, на сніданок я спускалася, ніби по крихкому льоду йшла. Мені здавалося, що варто мені зробити один необережний крок — сказати одне необдумане слово — і підлога проковтне мене з головою.

Інгрід привіталася з нами, щойно побачила на порозі. Нільс уже був там, пильно спостерігаючи за нами.

— Сідайте, дівчатка, — запросила вона нас до столу, вмить розставивши перед нами свіжі булочки й заварничок із запашним чаєм. — Скуштуєте варені яйця? Або хлібчик із сиром?

Наша відповідь у будь-якому разі була зайвою. Інгрід, підготувавшись, поставила перед нами повні тарілки. Повністю задоволена собою, вона витерла рушником руки й відвернулася від нас до печі.

Схоже, цієї ночі не спав ніхто з нас. Бо свіжа риба вже була підготовлена до приготування ввечері, канельбуллари — принаймні друга порція — допікалися в печі. На столі лежав свіжий випуск газети, і мої руки самі потягнулися до нього, перш ніж я встигла себе зупинити.

Нільс торкнувся моєї руки й м'яко стиснув.

— Залиш це на потім, — сказав він багатозначно, не відводячи від мене пильного погляду, поки я вивчала першу сторінку зі знайомим портретом бідолахи-лиходія й громогласним звинуваченням у черговому вбивстві. — Цих газет удосталь, їх усе одно ніхто не читає.

— Аякже ж, не читає… — пробурмотіла я невпевнено.

Може, вони й не читають, а от мені чомусь здавалося вкрай важливим дізнатися, які ще подробиці написала королівська редакція.

— Ми надамо перевагу іншим газетярам, — наполягав Нільс.

— Це ж яким, цікаво?

Нільс насупив брови й схилив голову набік, залишивши моє питання без відповіді. Як не дивно, ані Інгрід не поспішала задовольнити мою цікавість, мовчки слухаючи нашу розмову, тож я не стримала роздратованого зітхання, коли дозволила отруті котитися язиком:

— Сподіваюсь, мені вдасться подивитися на цю газету бодай одним оком перед тим, як її спалять.