5.2

⚜

— Хочеш мені щось розповісти?

Я глянув на Інгрід і скривився. Вона була страшенно занепокоєна.

Безсумнівно, вбивство Йоганса спаплюжило все. Його не мали вбивати тут і зараз. Чесно кажучи, його в принципі не мали вбивати — для того, хто це зробив, Йоганс із родиною не були ніким, хто б заважав чужим планам. А таких, здебільшого, не чіпають.

І ось, на тобі, зачепили!

— Можливо, пізніше, — ухилився я від відповіді й піднявся, невесело додавши: — Точно не зараз.

Зараз я не можу ні про що думати. Потрібно розібратися з жителями Драконвіку, які могли — чи не могли — чути й бачити щось зайве. Звістка про смерть Йоганса розлетиться королівством швидко, і моргнути не встигнуть. Яким чином — геть інше питання.

— Ти б бодай щось з'їв, — Інгрід підсунула до мене тацю з випічкою. — Візьми хоча б одну!

Я взяв — тільки для того, щоб Інгрід не переймалася ще більше, — й відкусив великий шматок.

— Дякую, дуже смачно, — пробурмотів я з набитим ротом, чого за іншого життя ніколи собі не дозволив би. Проте останні кілька років змінили мене до такої невпізнаваності, до якої я й сам не був готовий. — Ти змінила рецепт?

— Я зазвичай не кладу стільки кориці й додаю дрібку імбиру.

— Ну, напевне, справа дійсно в цьому.

— Ці канельбуллари пекла не я, Нільсе.

Я здивовано підняв брови й потягнувся за другим. Канельбуллари дійсно вийшли неймовірними. Трохи незвичними, але дуже смачними.

— А хто ж?

Інгрід зиркнула на мене спідлоба й поклала підборіддя на руку.

— Ті дівчатка, любчику. Непогані вийшли, еге ж? І дівчатка теж…

— Що?

— Непогані, — сказала Інгрід і теж встала.

Я роззявив рота.

— Хіба хтось сказав, що вони погані, Інгрід? Я ані слова стосовно цього не обронив! От тільки самі вони настільки таємничі, що мені й знати не хочеться, яким дивом — а головне, навіщо! — їх сюди чорти занесли!

Інгрід невдоволено цокнула язиком. Незрозуміло до чого гмикнула, зібрала мішечки з різноманітними травами й, сховавши їх у кишеньці фартуха, мовчки вийшла за двері, залишивши мене наодинці із собою.

Погано-погано! От із ким-ким, а із собою наодинці мені зараз залишатися взагалі не хотілося!

⚜

У таверні було тихо, мов не буквально годину тому тут кипіло життя.

— Ідіть додому, — наказав я, зупинившись перед гостями. — Про новини вас повідомлять.

— Авжеж, повідомлять, — відізвався один із чоловіків, перед цим важко зітхнувши. — А нам робити тепер що?

— Допоки не розберуся, робіть те саме, що й перед цим, — я сховав руки в кишені й наполегливо повторив: — Ідіть додому. Все одно вже нічого не змінити.

— Не хотілося б лишитися без голови, хлопче, — кахикнув хтось, відсьорбнувши ще пива. — Бідний Йоганс. І чого це його чорти сюди принесли? У таверну тільки його жінка ходить, і то перед відкриттям!

Слушне питання, тут я мусив погодитися. Якби ще й я достеменно знав на нього відповідь, а не обирав, вірити дівчиськам чи ні.

— Чекайте новин, — відрізав я, прекрасно розуміючи, що свіжа ранкова газета розповість усі подробиці кривавого вбивства.

Шкірою пробіг мороз. Неважко уявити, як на це відреагують жителі Драконвіку. Вони стануть ще більш вразливими, ще тихішими й наляканішими. Хай як я не намагаюся запобігти цьому, колись це мало статися.

Я мимоволі закрив рукою обличчя й видихнув. Пальцями пробігся волоссям і, зціпивши зуби, спостерігав, як один за одним виходять гості.

Один із них, старий Ганс, зупинився переді мною.

— Ми все одно на твоєму боці, хлопче, — він поплескав мене по плечу. — До того ж ти прихистиш нас, якщо що, чи не так?

— Звісно ж, — відповів я, хоча таку думку допустити виявилося неабияк складно.

Я не хотів, щоб вони залишали свої домівки. Не бажав, щоб вони їх втрачали. Моєю ціллю ніколи не було змусити їх від чогось відмовитися, особливо від землі, на якій вони народилися. Вони мали повне право жити своїм життям, ні на кого не озираючись.

Я зачинив двері за останнім гостем і погасив світло.