Розділ 5

Нільс

Йоганса вбили однією кулею в грудину. Охайно, мов намагалися перетворити його на витвір мистецтва, який збиралися показати всім навколо як недвозначне попередження. Хтось достеменно знав, куди саме його потрібно привезти, щоб справити неабияке враження й показати, кого і чого слід боятися.

— Він мав відвезти нас до дзиґарні, — розповідала світловолоса дівчина, гордо задерши підборіддя. — Ми збиралися звідти перебратися до сусіднього королівства…

— Тоді вам довелося б шукати іншого візника й принаймні чотирьох коней. Навіть із ними ваша дорога тривала б понад шість діб, і це я ще не врахував часу на перепочинок.

— Ми сподівалися там когось знайти, — значно роздратованіше відповіла дівчина, і тоді я повернувся до її сестри.

— А ти що скажеш?

Вона підняла на мене повні недовіри очі й насупила брови.

— Що я маю сказати?

Я випростав ноги й зітхнув.

— Будь-що, що допомогло б мені зрозуміти, як так сталося, що хтось дізнався: сьогодні сюди приїде Йоганс.

Рудоволоса красуня — іншого прізвиська вигадати мені так і не вдалося — міцно стиснула губи й відвернулася, залишивши мені можливість роздивлятися її стільки, скільки заманеться. Кілька бешкетливих пасом волосся впали їй на плечі, наче намагалися приховати від мене аристократичні риси її обличчя, сторожкий погляд і витончену шию.

Вона була вогнем, що палив усе навколо мене, й таємницею, яку я ніяк не міг розгадати. Щоразу, як ми зустрічалися, загадковий туман навколо неї лише густішав, і це страшенно дратувало.

Серце болісно занило, і я приклав руку до грудини, щоб бодай трохи вгамувати цей біль. Звісно ж, вогняна красуня одразу звернула на це увагу.

— Вам боляче?

— Ні, — збрехав я, відразу ж прибравши руку, й серйозно подивився їй в очі. — Хочеш чимось зі мною поділитися?

— З Брюнхільдою ми домовлялися на вулиці. Протягом усієї розмови вона кілька разів перевіряла, чи не підслуховує нас хтось, і, зізнаюся, я не бачила поруч нікого, кого б наша домовленість могла зацікавити. Проте, зважаючи на те, скільки навколо ходило лицарів, можливо, хтось упізнав Брюнхільду, і від учора за нею та її чоловіком стежили.

— А потім убили, — зловісно прошепотіла її сестра, і рудоволоса красуня стиснула її руку, похитавши головою.

— Його вбили раніше, а потім привезли сюди, — сказала вона з прикрістю в голосі й поглянула на мене. — Недарма він був у кареті. Хтось його там залишив. Хтось, кого добре знали коні. Іншого пояснення я не бачу.

Не хотілося розчаровувати її тим, що іншого пояснення й справді не існувало. На щастя, поки що мені не довелося цього робити, бо до кімнати саме увійшла Інгрід із тацею, заварником і чашками.

— Залишу на столі, — сказала вона, і я тихо їй подякував, чекаючи, коли ми знову залишимося в кімнаті втрьох.

Мовчання, викликане чи то словами рудоволосої красуні, чи то приходом Інгрід, затяглося. Я підвівся й скористався цією миттю, щоб налити нам усім запашного чаю.

— Дякую, — пролепетіла красуня.

Наші пальці торкнулися одне одного, коли вона брала чашку. Цікаво, чи відчула вона той розряд, що вибив повітря з моїх легень? Чи здогадується, що ігри, в які вона грає, зводять мене з розуму?

Я повернувся до столу й узяв третю чашку, хоча пити мені зовсім не хотілося. Крадькома кинув погляд на красуню, проте та знову поринула у власні думки, несвідомо втупившись у чашку. Стримати важке зітхання виявилося напрочуд важко.

І за що мені ці тортури?

— Напевне, на сьогодні вже досить вражень, — визнав я неохоче й розчаровано поставив чашку назад на стіл. — Проте якби ви були такі ласкаві приєднатися завтра до сніданку й продовжити цю серйозну розмову, я був би дуже вдячний. І, — я обвів обох поглядом, — з таверни — ні ногою без мого дозволу. Це зрозуміло?

Сестри мовчали кілька секунд, аж поки, ледь не скрегочучи зубами, світловолоса дівчина не озвалася:

— Зрозуміло.

— Тоді на добраніч, — побажав я, завершуючи цю нічну екзекуцію. — Раджу спуститися вниз. Думаю, Інгрід знайде кілька трав, щоб ви обидві добре виспалися.