4.4

⚜

Хтось кричав. А я не могла поворухнутись, мов приросла до землі, а спідниця була такою важкою, що тягнула мене вниз, усе нижче й…

— Стояти, — гарячий шепіт торкнувся мого вуха напрочуд ніжно, мов колискова, а міцні руки обхопили за пояс, завдяки чому я все ж втрималася на ногах. — Зомліла?

— Ні, — пролепетіла я зненацька пересохлими губами й почула:

— Молодець! — чоловік, — а це був саме чоловік, — розвернув мене до себе й притиснув до грудей, вказуючи кудись убік. — Бачиш свою сестру?

— Сестру? — повторила я приголомшено, змушуючи свій мозок працювати. У мене немає ані сестер, ані братів, хіба що кузени, проте й ті всі хлопці…

— У твоєї сестри дуже натреновані легені: якби хотіла, всіх навколо б розбудила, — продовжив чоловік, списавши моє сум'яття на шок від побаченого. — Вона любить покричати?

Я розгублено хитнула головою, аж тут нарешті зрозуміла, кого він має на увазі.

Лів. Лів, кронпринцеса Драконвіку, і моя сестра за пригодами.

— Я б сказала — покомандувати.

— Ах, тоді мені все зрозуміло, — мені здалося, що чоловік усіма силами намагався мене цією розмовою заспокоїти, й, мушу визнати, йому це навіть вдавалося. — У будь-якому випадку, ми з тобою зараз підемо всередину, якраз за твоєю сестрою. Бачиш її попереду разом з Інгрід?

— Бачу.

— Тоді ходімо, і хутко, поки ніхто більше нас не побачив.

Дивовижним чином я змусила себе переставляти ноги. Для цього довелося зосередити всю увагу на постаті Лів попереду, яку Інгрід пригорнула до себе. Ми оминули вхід до таверни й наближалися до невеликих воріт, крізь які потрапили у внутрішній садок. Уже знайомою мені дорогою ми увійшли всередину, оминули кілька коридорів й опинилися в невеликому кабінеті.

— Ходи сюди, любонько, — проворкувала до мене Інгрід, і мене передали з рук у руки, змінивши одні обійми на інші. — Нумо-нумо, сідай скоріше! Така бліда, зараз упадеш…

— Будьте тут, поки я не повернуся, — наказав чоловік і зник, перш ніж я навіть встигла кинути на нього бодай один погляд.

Він здався мені знайомим. Чому він здався мені знайомим?

Я втягнула носом повітря й затримала дихання.

Лів вчепилася мені в руку.

— Астрід, — прошепотіла вона ледь чутно, вдивляючись мені в обличчя. — Астрід, ти в порядку?

— А ти? — я розвернулася до неї й помітила, що очі Лів блищать. — Лів, ти…

Та вона хитнула головою, заплющила очі й, так само міцно стискаючи мою долоню, шмигнула носом, відштовхнула емоції назад і поглянула на мене вже геть іншими очима.

Розуміючими, здогадалася я. Вона все збагнула так само, як і я.

— Який жах, — лепетала Інгрід, проте я не була в змозі розпізнати емоції в її голосі. — Бідна Брюнхільда, вона, певно, й не здогадується…

Важко зітхнувши, Інгрід сіла перед нами, склавши руки на спідниці.

— Нічого, дівчатка, — промовила вона знову до нас. — Зараз мій хлопчик повернеться, і я приготую вам чай.

Мій хлопчик?

— Це ваш син? — поцікавилася я якось відсторонено, радше з ввічливості, ніж із чистої цікавості. Бо я досі гадала, чому той чоловік, що пригортав мене до себе, говорив так дивно — ніжно й лагідно, мов до близької людини.

Чи саме він і є тим хлопчиком?

Я сховала обличчя в долоні й подолала бажання закричати. Зараз мені якнайбільше знадобився б мій записник з олівцем або бодай серветка!

З коридору долинули поспішні кроки, а за мить двері грюкнули.

— Усе, — оголосив чоловік, і я відняла обличчя від долонь. А потім мов язик проковтнула, коли глянула на нього. На щастя, він навряд чи помітив моє здивування, бо звертався до Інгрід: — Принеси нам усім чогось гарячого, будь ласка.

— Заварю ромашку, — пробурмотіла Інгрід і встала.

Від мене не сховався погляд смутку, яким Інгрід ніби намагалася нас обігріти. Проте я мало звертала на нього увагу, бо була надто зайнята власними спробами швидко второпати, що саме відбувається.

Чоловік тим часом відсунув стілець і всівся на нього задом наперед, невимушено спершись ліктями на дерев'яну спинку. Щоправда, настільки невимушеним він не виглядав — втомлене обличчя, похмурий погляд і темні кола під очима додавали цьому молодому чоловікові кілька років.

— У мене до вас кілька запитань, — сказав він і серйозно подивився на мене, неначе намагався щось донести самим лише поглядом. — І я очікую отримати настільки чесну відповідь, наскільки це можливо.

— Хто ви такий? — гордовито поцікавилася Лів, поки я смиренно мовчала.

Я впізнала його. Ми двоє вже бачилися.

— Мене звати Нільс. Я власник цього будинку, — молодик криво посміхнувся й зробив сміховинно сором'язливий у цій ситуації рух рукою, ніби окреслюючи свої володіння. — А от хто ви такі — одне з моїх питань.

Лів ще раз стисла мою руку. Я накрила її долоню своєю. Навряд чи вона зрозуміла моє повідомлення, проте це була єдина можливість попередити її, що цей молодик — якраз той молодий пан, який врятував мене від вартових.