4.3

⚜

— Готова?

Я насупила брови й ще раз ретельно оглянула кімнату. Брати було нічого — своїх речей ми не мали, тож повернути її до первісного стану було простіше простого. Єдине, що залишалося як нагадування про те, що ми тут колись були, — проста записка з подякою господарям дому, хоч я й припускала, що власникові абсолютно байдуже, хто живе під його дахом. Або ж ні — хтозна? Можливо, саме Інгрід тут є рушійною силою, яка вирішує долі всіх, хто сюди потрапляє.

— Готова, — я впевнено кивнула, хоча нічого подібного всередині не відчувала.

Приблизно таке відчуття здебільшого з'являється, коли я готувалася до нового завдання. Мене рухають ентузіазм і впертість, але ніколи — впевненість, хай як дивно це звучить. Та й зараз я радше безнадійно сподіваюся, ніж запевняю себе в можливому успіху.

— Тоді пропоную спуститися до таверни, — Лів схилила голову й оглянула себе в дзеркалі. Волосся струїлося її плечима, мов річка, й, певне, якби на нього потрапляло сонячне проміння, обов'язково виблискувало б. — До півночі ще є час.

Я поглянула на годинник. Візник мав би з'явитися за дві години. Цього часу цілком достатньо, щоб віддати належне Інгрід, яка займалася стравами й після обіду. Не приходити на вечерю й сам вечір удруге — верх невихованості й геть неприпустимо.

Гул розмов стало чути, варто було лиш спуститися на один поверх нижче. Проминувши погано освітлені коридори, ми увійшли до приміщення — такого просторого вранці й такого маленького зараз. Тут було стільки людей, що ті, хто не міг обійти кількох, заводили з ними розмову й залишалися на кухоль. У повітрі переважав аромат пива й запеченої риби з картоплею. Канельбуллари, які ми з Лів пекли цілий ранок, стояли на столі з білою мереживною серветкою просто біля входу, аби кожен, хто заходив бодай на мить, міг пригоститися. Їх було ще вдосталь, хоча набагато менше, ніж ми напекли, і це трохи зігріло мені серце. Бодай у цьому ми виявилися корисними.

А люди! Ми попрямували вперед, хоча, щоб протовктися крізь цей натовп, варто було б мати в рукаві якусь таємну чудодійну силу. Він був веселим і говірким, щирим і безстрашним, повністю відрізняючись від того, що я раніше бачила на вулицях. Схоже, таверна для людей дійсно була прихистком. Не тільки для нас чи випадкових гостей. Для всіх!

— Агов, дівчатка, — почувся веселий голос Інгрід позаду. — Якщо хочете тихий закуток, ідіть ближче до кухні або вікон. Захочете їсти — скажіть про це найближчій людині, і цей шалений натовп так чи інакше донесе цю інформацію мені.

— Вам потрібна допомога? — спитала Лів, проте Інгрід знайомо відмахнулася.

— Я відпочиваю якраз цими вечорами, дівчатка. Нумо, ідіть, не стійте в проході!

Я роззирнулася з бешкетливою усмішкою. Хіба це прохід? Невеликий острівець, повністю зайнятий людьми!

Якимось дивним чином нам вдалося знайти маленький стіл біля вікон, який ми сором'язливо зайняли, дорогою привітавшись із кількома незнайомими людьми. За мить перед нами невідомо звідки з'явилися два повні кухлі холодного пива, які неможливо було не пригубити. Лів усміхнулася від задоволення й фиркнула, коли я відняла кухоль від губ.

— У тебе піна на вустах!

— Ти нічим не краща за мене! — не залишилась я в боргу, і наш сміх задзвенів поміж дзеленчанням таких самих скляних кухлів.

Пиво на смак виявилося неймовірним — легким і ніжним. За кухлем час значно сповільнився, а коли нам принесли запечену рибу з картоплею й іншими овочами — геть зупинився. Щоправда, щойно з усіма ласощами було покінчено, часу залишилося небагато, і я спіймала себе на тому, що попри приємну атмосферу нетерпляче визираю у вікно.

І, як виявилося, геть нічого навколо себе не помічаю.

— Астрід! — Лів штовхнула мене ногою під столом, і я ледь не підскочила на місці. — Астрід, чуєш?

— Що чую?

— Ти все прослухала? — занервувала Лів і нахилилася ближче до мене, пошепки проінформувавши: — Шепочуться ж! Власник десь тут!

Чесно кажучи, я так відволіклася на споглядання темної вулиці за вікном, що спочатку й не зрозуміла, про що говорить Лів. А коли таки спохопилася, то завертіла головою, оглядаючи купу людей навколо.

— Будь-хто з них може виявитися власником, Лів, — сказала я з сумнівом. — Ми не дізнаємося, хто це, допоки він сам не вирішить представитися. А для нас це вже не має жодного сенсу.

— Чому? — здивовано пролепетала Лів.

— Бо ми скоро повернемося додому, — і я сама себе запевняла цими словами. — І забудемо про цю таверну та її власника.

Лів опустилася на спинку стільця й стиснула губи.

— Ти маєш рацію.

— Я сподіваюся.

— Ні! — гарячкувато промовила Лів із впертістю принцеси й, перш ніж разом зі мною знову втупитися у вікно, оголосила: — Саме так і має бути!

От тільки після її зауваження я все одно тримала вуха на маківці. Потім раптом зрозуміла, що не просто так жодного разу не почула імені власника. Невже він якась дуже важлива людина? Заможна — це зрозуміло, але наскільки? Громадський діяч, якого всі так люблять, що щовечора проводять час у таверні? Меценат, який радо вітає всіх?